Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

— Куди?

— До пам’ятника.

— А треба?

— Треба, треба! На свята ж ходили. І тепер усі прийдуть, а нас немає…

Вона схопилася, стала переді мною: йду я чи ні? Добра душа її забула про все зло, заподіяне їй Сталіном, тепер це був для неї тільки мертвий чоловік, а до смерті треба ставитися шанобливо. Я міг би нагадати Оксані про вигадані Сталіном анкети, в яких вона й досі пишеться репатріанткою, і про те, що до поставленої Паталашкою коло контори гіпсової льопи ми на свята ходили не добровільно, а примусово, бо Щириця погрожував записати в свій гросбух кожного, хто відмовиться демонструвати відданість вождеві, міг би я сказати їй і про те, як перекалічено наше з нею життя, та хіба тільки наше і хіба про все розкажеш?

На агростанції прокидаються рано, але сьогодні не було ніяких ознак життя, все завмерло, принишкло, зачаїлося в тривозі. Сніг розокремив, роз’єднав людей, поховав їх у своїх холодних кучугурах, і ні перегуку голосів, ні звуку кроків, ні тютюнового духу від чоловіків, тільки звивисті стежки, прориті в білих заметах чиїмись руками, вказували на те, що десь тут ще є люди, що вони готові з’явитися на цих стежках і ждуть тільки сигналу, знаку, натяку.

Я розумів усе безглуздя нашого походу до гіпсового бюста перед конторою, коли ще й жило в моїй душі бажання поклонінь, то хіба що перед такою жінкою, як Оксана, та ще перед істиною, але я не став казати цього Оксані, слухняно йшов за нею, мовчки дивуючись і захоплюючись добротою її серця, яке стрепенулося від жалощів навіть до похмурого кремлівського володаря.

Брудний бюст стирчав посеред пречистих снігів, мов символ загрози й страху. Скільки таких бюстів розкидано по безмежних просторах нашої держави, поєднаних силовим полем загибелі, що незримо нависає над усім сущим так само, як витала сліпа смерть над головами мільйонів солдат на війні.

Ми з Оксаною були не перші. Біля бюста вже щось вовтузилося. Я ще здалеку впізнав Щирицину шапку з рудих лисиць, привезену з Казахстану, і його партійну бекешу з чорними смушками, впізнав так само і його повірницю пильності й доносительства, себто мадам Щирицю. Ці двоє, як завжди, дивували своєю непередбачуваною поведінкою. Щириця стояв за кілька кроків од погруддя, а його дружина, підтикавши поли свого нового пальта, тупцювала довкола гіпсової подобизни і штрикала просто межи очі вождеві брудним віхтем, намотаним на швабру. Брудний од задавненої степової пилюги бюст ставав ще брудніший, але ці двоє мовби й не помічали всієї марноти й безглуздя своїх зусиль, мадам Щириця вмочала свій віхоть у відро з водою, яке стояло біля неї, а її партійний муж вдоволено стежив за процедурою омовення і ласкавенько джеркотів: «Отак, отак, гарненько й чепурненько, гар…». Швабра тицьнулася в густі вождеві вуса, брудні патьоки потекли по вусах і підборіддю, Щириця аж підстрибнув од такого святотатства, засичав до дружини: «Ось не гузяйся, щуко гостропуза! Швиденько мені забирай свої причандали і йди геть!» Я притримав Оксану, щоб не заважати подружжю з’ясовувати свої взаємини. Мадам Щириця, нахиляючись за відром, нарешті побачила нас, злякано сіпнулася, спробувала навіть заховатися за пам’ятник, але вчасно передумала і боком-боком посунулася туди, де стояли ми з Оксаною. Щириця нарешті теж відчув, що позаду хтось є, але не став озиратися, мерщій нахилився і обережно поніс до пам’ятника те, що стояло перед ним на снігу. То був великий фікус у широкій, ще, мабуть, довоєнній емальованій каструлі чудернацької форми, фікус той стояв у бухгалтерії, ніхто його не поливав, не змивав пилу з великих твердих листків, Терешко втикав у каструлю бички від своїх самокруток, довершуючи тим цілковиту занедбаність нещасної рослини, і ось сьогодні цей випадково вцілілий виходець з далеких тропіків мав послугувати замість квітів і вінків. Вірнопідданий слуга складав останню шану своєму вождю і вчителю казенним конторським фікусом! Вже б краще принесли сюди торфо-перегнійні горщечки з вирощуваним мадам Щирицею кок-сагизом.

Щириця ляпнув каструлю з фікусом під пам’ятник, упав на коліна, зірвав з голови лисячий малахай, плачливо забурмотів: «Батьку рідний, дорогий товаришу Сталін! На кого ж ви нас полишили? Як же ми без вас, що нам тепер робити, як нам жити?..» Мадам Щириця, не випускаючи з рук швабри і відра з брудною водою, голосно зашмаркала носом, і дивно: ця комічна постать, у підтиканому новому пальті, що повинна було б викликати тільки сміх, подіяла на Оксану, як розсадник туги й скорботи, як збудник печалі й сліз, бо слідом за шмарканням мадам Щириці почулося й Оксанине схлипування. О, моя сердешна! Чию ти смерть оплакуєш, чиї ще не вилиті сльози ллєш перед цим глиняним ідолом! Я стояв з закам’янілим серцем, пригортав до себе Оксану, без слів заспокоюючи її, тоді побачив зовсім поряд мадам Щирицю, кивнув на відро з брудною водою, яке вона й досі держала в руці:

— Вилийте оте!

— Та куди ж? — розгублено прошепотіла вона.

— В сніг, куди ж ще!

Вона хлюпнула з відра мало не на свого чоловіка, в білому заметі утворилася брудна печерка з розмазаними чорними закраїнами, тепер Щириця опинився між двома брудними плямами: запацьореним гіпсовим бюстом і цією печеркою в білому заметі. Постать Щириці від того теж стала мовби зовсім брудною, не рятувала й вогненно-руда лисяча шапка, яку він нарешті напнув на голову, підвівшись з колін і задкуючи до нас.

— Сьогодні все прогресивне людство оплакує смерть свого вождя, учителя і друга, — пробурмотів він.

Коли Щириця — прогресивне людство, то я волів би належати до людства регресивного.

— Весь табір миру й соціалізму… — далі просвіщав нас Щириця.

А також той суцільний табір за колючими дротами, на який перетворив усю нашу державу вождь і учитель! Як поглянеш, то суцільні табори: піонерський табір, військовий табір, табір миру й соціалізму, табори для мільйонів ув’язнених, серед яких десь і Гаврило Панасович Михно, коли ще живий. Здається, тільки циганські табори існували незалежно і навіть всупереч волі вождя, всі інші — його творіння і тепер дістаються нам у спадок. Невже мовчки приймемо цей страшний спадок під улесливо-підступне бурмотіння всіх оцих Щириць!

— Як у вас з партійними поминками? — спитав я Щирицю. — Плануються? Що питимете? Шампанське?

— Поминки? — злякано струснувся Щириця. — Та хіба ж можна? І шампанське… Звичай же велить тільки горілку. Щоб біла. Щоб без крові…

— Горілку — за всіх. А за вождя — шампанське. Він же залишив нам країну з найдешевшим у світі шампанським!

Щириця роззявив рота:

— Знайдете?..