Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

не чули того голосу. Радіоточки були тільки в конторі і в їдальні, в лабораторії Черкас ставити гучномовець відмовився категорично, хоч як наполягав Щириця.

— Це не вокзал і не перукарня, — заявив він. — Тут людині треба думати, а не забивати голову всіляким ідіотизмом!

Щириця відступив, бо в лабораторії господарем був професор, зате зовні будиночок лабораторії стінами, покрівлею, дверима й вікнами за неписаними радянськими законами цілковито належав партій ній наочній агітації, тому в нас над дверима незабаром з’явився величезний диктовий щит з халтурно намальованим вождем народів і з підписом: «Товариш Сталін — кращий друг радянських учених». Професор тільки й спромігся тоді на своє «Сарданапал і Валтасар!», але з «кращим другом» довелося змиритися.

Сніг повернув силу й бадьорість Олексію Григоровичу. Відрізані від усього світу, ми могли нормально й спокійно пожити бодай кілька днів. Рятівна ізоляція. Новий льодовиковий період міг би взагалі порятувати всіх нас од вогнищ інквізиторського соціалізму. На жаль, недогодованим колгоспним коровам так само далеко до волохатих мамонтів, як куцому до зайця, а ми вже ніколи не навчимося полювати на великого звіра, бо звикли полювати тільки один на одного. Вдосвіта я попрокидав у височезних заметах стежки до їдальні, до лабораторії, до професорового будиночка, а коли вранці постукав до Олексія Григоровича, принісши йому сніданок, то застав професора вже в його лисицях, у шапці, у валянцях.

— Вже напився чаю, а тепер — до роботи! Вважайте, що я вже одужав, надто що й не хворів, а тільки вдавав перед вами світову скорботу! Як там наші мікроорганізми в мерзлому ґрунті? Корисні гинуть, шкідливі розвиваються? Майже як люди.

Ми ще й не розташувалися як слід біля наших робочих столів, як влетіла мадам Щириця, сполотніла, розшарпана, ніяких слідів тривалого спілкування з високоідейним мужем і екзотичною рослиною в торфо-перегнійних горщечках.

— Ви вже чули? — зойкнула вона з порогу. — Не чули? Ой, лишенько! Сталін вмирає!

Професор, здається, вперше за той час, що я тут жив, з цікавістю поглянув на мадам Щирицю, але мовчав. Я підійшов до неї, заспокійливо доторкнувся до її побуряковілої від морозу руки.

— Нінель Пилипівно, що ви ото сказали? Звідки ви довідалися?

— Так по радіо ж! В столовій передали. Правительственне сообщеніє. Товариш Сталін без пам’яті, тобто вмирає.

— Сталін не може вмирати, — спокійно сказав професор.

— Так сама ж чула! Сам же отой, що всю війну передавав, так і сказав: «Состояніє тяжолоє…»

— Вмирати Сталін не може, — вперто повторив Черкас— Він або живе або мертвий. Коли повідомляють по радіо про хворобу, то він уже мертвий. Нас просто готують до неминучої звістки. Закон орди: приховувати смерть верховного хана, поки визначать наступника. Інквізиторський соціалізм тримається на принципах дикої орди: страх і брехня…

Мадам Щириця безтямно переводила погляд з мене на професора, вона вже й не знала, чого більше лякатися: трагічних радіоповідомлень з Москви чи небезпечних Черкасових слів. Ще раз наполохано зиркнувши на мене й на професора, вона обережно виповзла за двері і було чутно, як поспішливо затупотіла коридорчиком..

— Побігла капати на нас своєму благовірному, — сказав я.

— Ет! — зневажливо відмахнувся Черкас— Хай біжить. Вона з своєю незакінченою початковою освітою навряд чи й збагнула що-небудь.

— У донощиків комплекс папуг: безтямно повторювати почуте.

— Сьогодні її ніхто не стане слухати. Навіть вірний страж основ Щириця. І сам Стуконіг, і наш «вихованець» Сирота. Сьогодні всі вони думають тільки про себе. Чи вціліють? Чи не змете їх революційна мітла? Ленін виступав з відкритим забралом, ламав і трощив світ з нахабним цинізмом. Сталін наповзав на державу таємно й непомітно, як чума. А хто буде тепер? І які методи обере для свого утвердження? Ось про що думають, не думаючи, сьогодні всі щириці й сироти, вчорашні раби страху стають рабами ще більшими, бо вчора все було ясно, вони знали, кого боятися, а сьогодні не знають, сьогодні вони розгублені, в їхніх душах паніка, тому ми нарешті можемо зітхнути вільніше і пожити бодай кілька цих днів спокійно. Сарданапал і Валтасар! Тільки уявіть собі, скільки людей сьогодні молиться, щоб вищі сили прибрали нарешті цього мучителя. Навіть такі невіруючі, як ви.

— Я православний атеїст. На фронті я кричав: «За Родину! За Сталина!» Солдат — це досить примітивна істота. Як рядок Маяковського: «Наш бог — бег, сердце — наш барабан!» Тепер я й сам не знаю. Ми поклонялися символу, а вмирає — старий хворий чоловік.

— Це не людська смерть. Це смерть кривавого бога. Незмога передати словами, який я щасливий. Сарданапал і Валтасар! Нарешті я зможу спокійно вмерти! Нарешті, нарешті!..

— Олексію Григоровичу, гріх таке казати!

— Я знаю, що кажу, Миколо Федоровичу. Я на п’ять років молодший за нього, але старіший на цілу тисячу років! Тому пережити цього найжахливішого вбивцю всіх часів — хіба це не щастя!

— Мені теж часто здається, що живу тисячу років. Я відчуваю це так реально, що іноді стає страшно. Минуле життя розростається в мені дедалі буйніше, а нинішнє мовби вкорочується і щодалі більше й страшніше.

— Найперша ознака епохи інквізиторського соціалізму. Прокруст вкорочував окремих людей, Сталін — цілий народ. Тоді взявся й за сусідні народи. Мріяв про все прогресивне людство.

Від Прокрустового ложа до сталінських таборів. Суцільне жорстоке вкорочення.

— Але тепер з цим покінчено?

— Побачимо, яку клятву виголосять над могилою тирана його наступники.

Сталін жив ще два дні. А може, то жила тільки легенда про безсмертного вождя, а тоді вмерла й легенда і радіо Москви казенно урочистим голосом Левітана, трагічно страшним для цієї єдиної в історії людства нагоди, повідомило про велику смерть.

Був четвер. Знов цілу ніч лютувала хуртовина, з досвітку я взявся поновлювати наш лабіринт між будинками й лабораторією, проклав дорогу до їдальні для Оксани, жартома зробив «на караул» дерев’яною лопатою, супроводжуючи дружину на роботу, тоді рушив до лабораторії, але не встиг туди дійти, почув позад себе швидку ходу, тихе зойкання снігу під чобітками. Оксана! Я кинувся до неї.

— Що?

— Вмер, — сказала вона тихо. — Радіо передає й передає… Що ж тепер буде, Миколо?

— Буде те, що буде, мала, — ласкаво обійняв я її.

— Всі чи знали, чи здогадувалися, ніде нікого… Баба Векла прийшла, почула, перехрестилася. Каже: царство йому небесне, хоч і вредний був чоловік… Хіба ж таке можна казати?

Я мовчки повів її додому. Не роздягаючись, ми сіли, довго сиділи без мови й руху, я думав, чи не слід сказати професорові. Але для нього це вже не новина. Він давно осягнув закони орди.

— Треба піти туди, — тихо