Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Подобу, яка походила від богів.

Ешонай піднімалася сходами, подзенькуючи сабатонами Сколкозбруї. Відчуття було чудове.

Вона пробула в новій подобі вже п’ятнадцять днів. П’ятнадцять днів прослухування нових ритмів. Спочатку вона налаштовувалась на них часто, але декого це стало дуже дратувати, й Ешонай відступила, примусивши себе, розмовляючи, вдаватися до знайомих, колишніх.

Це було важко — адже старі ритми здавалися такими нудними. А з нових, чиї назви вона хтозна-як збагнула інтуїтивно, до неї майже чутно промовляли приховані в них голоси, які давали поради. Якби всі ці віки її народ отримував такі настанови, то, поза сумнівом, не скотився б так сильно.

Вона піднялася на верхівку шпиля, де на неї чекали решта членів П’ятірки. Там знову була і її сестра Венлі, також у новомодній подобі — з червоними очима й шипастими захисними пластинами — водночас піддатливій і загрозливій. Сьогоднішнє засідання мало пройти зовсім не так, як попереднє. Ешонай перебрала в голові нові ритми, щоб ретельно їх уникати. Бо решта до них поки не готові.

Командувачка сіла й охнула.

Цей ритм! Він лунав… наче крики її власного голосу. Зойки болю. Що це було? Вона струснула головою й виявила, що, розхвилювавшись, інстинктивно схопилася рукою за серце. Ешонай відняла п’ястка від грудей, і з нього випурхнув той схожий на комету спрен.

Вона налаштувалася на Ритм роздратування. Решта П’ятірки глянули на неї, посхилявши голови набік, а дехто навіть замугикав у Ритмі цікавості. Чому командувачка так поводиться?

Скреготнувши Збруєю об камінь, Ешонай вмостилася зручніше. Так близько до затишшя — яке люди називали Риданням — великобурі рідшали, і це створювало невеличку перешкоду в її зáдумі, щоб кожен слухач прибрав буремну подобу. Від часу її власної трансформації стихія налітала всього раз. Тоді-то й трансформувалися Венлі та її вчені, а також дві сотні солдатів, яких обрала командувачка. Не офіцери — тільки рядові. Причому з тих, які точно коритимуться.

До наступної великобурі залишалися лічені дні, й Венлі збирала спренів. Вона підготувала їх уже тисячі. Час наставав.

Ешонай придивлялася до решти членів П’ятірки. Сьогодні з чистого неба лилося біле сонячне світло і на легкому бризі підлітали кілька спренів вітру — але, наблизившись, спинялися і спурхували в протилежний бік.

— Нащо ви скли́кали сьогоднішнє засідання? — зажадала Ешонай у присутніх.

— Ти все торочиш про якийсь план, — промовив Давім, зчепивши перед собою свої широкі руки робітника. — Розказуєш про нього всім і кожному. Хіба ти не мала спершу винести його на розгляд П’ятірки?

— Вибачте, — сказала вона, — я просто захопилася. А втім, гадаю, що тепер ми маємо стати Шісткою.

— Рішення ще не ухвалене, — парирував Абронай — тілистий слабак. Його шлюбна подоба виклика́ла в Ешонай огиду. — Все відбувається надто швидко.

— Бо нам і треба поспішати, — заперечила командувачка в Ритмі рішучості. — Всього за дві великобурі настає затишшя. Ти ж знаєш, що повідомляють вивідувачі: люди планують генеральний наступ на Нарак.

— Шкода, що твої перемовини з ними пройшли так невдало, — зауважив Абронай у Ритмі розважливості.

— Їм закортіло повідомити мене про заплановані руйнування, — збрехала Ешонай. — Вони захотіли позловтішатися — ось єдина причина нашої зустрічі.

— Ми маємо підготуватися до бою з ними, — сказав Давім у Ритмі занепокоєння.

Ешонай розсміялася. Цей вияв емоційності був грубуватий, зате щирий.

— До бою? Ти що, не слухав? Я можу прикликати великобурю.

— Якщо тобі допоможуть, — зауважила Чіві в Ритмі цікавості. Спритниця. Ще одна подоба слабаків. Варто очистити від неї свої лави. — Ти казала, що самотужки не впораєшся. То скільки ж помічників тобі треба? Невже нинішніх двох сотень не вистачить?

— Ні, цього й близько не досить, — заперечила Ешонай. — У мене таке відчуття, що збільшення носіїв цієї подоби збільшує і наші шанси на успіх. А тому я пропоную нам трансформуватися.

— Так, але скільком із нас? — спитала Чіві.

— Усім.

Давім замугикав було в Ритмі зчудування — гадаючи, що це, певне, жарт. Але решта сиділи мовчки, і його мугикання стихло.

— Нам випаде один-єдиний шанс, — сказала командувачка у Ритмі рішучості. — Люди виступлять із військових таборів усі разом, однією великою армією, щоб скористатися періодом затишшя й досягти Нарака. На плато, не маючи укриття, вони будуть цілковито беззахисні — і своєчасна великобуря їх знищить.

— Насправді ми навіть до пуття не знаємо, чи до снаги тобі її прикликати, — заперечив Абронай у Ритмі сумніву.

— Саме тому нам і потрібно якнайбільше носіїв буремної подоби, — відказала Ешонай. — Якщо ми змарнуємо цю нагоду, наші діти співатимуть нам пісень у Ритмі прокляття — якщо, звичайно, доживуть і встигнуть їх скласти. Це наш єдиний шанс. Уявіть собі десять ворожих армій, відрізаних на плато, де їх крушить і побиває стихія, якої ті нізащо не очікували! Тимчасом як нам, у буремній подобі, боятися нічого. Якщо хтось із ворогів і вціліє, ми легко їх знищимо.

— Звучить спокусливо, — визнав Давім.

— Не до душі мені вигляд тих, хто прибрав цю подобу, — не здавалася Чіві. — А також те, як гучно її вимагають. Двох сотень «буремних» має вистачити.

— Ешонай, — запитав Давім, — а яке відчуття в цій подобі?

Його запитання було глибше, ніж здавалося з формулювання. Кожна подоба якось змінювала особистість того, хто її прибирав. У воєнній слухач ставав агресивнішим, у шлюбній — легко відволікався, спритна стимулювала зосередженість, а робоча — слухняність.

Ешонай налаштувалася на Ритм примирення.

Ні. Ось коли лементував той голос. І як вона цього не зауважила, не один тиждень пробувши в буремній подобі?

— Я сповнена життя, — оголосила вона у Ритмі торжества. — Я відчуваю силу, відчуваю міць. Відчуваю зв’язок зі світом, який мала б спізнати ще хтозна-коли. Давіме, я наче змінила тупу подобу на іншу — ось масштаби цього вдосконалення. Лише з позицій нинішньої могутності я усвідомлюю, що ще ніколи не жила повним життям.

Командувачка здійняла руку і стисла її в кулак, відчуваючи, як із напруженням м’язів плечем пробігає енергія — хоча під Збруєю цього було не побачити.

— Червоні очі, — прошепотів Абронай. — Невже ми дожилися до такого?

— Рішення ще не ухвалене, — заперечила Чіві. — Може, варто, щоб нову подобу спершу оцінили ми вчотирьох і вже потім сказали, як бути решті? — Венлі розтулила рота, збираючись щось сказати, але та, не слухаючи, махнула на неї рукою. — Тобі вже давали слово, Венлі, і ми знаємо, до чого ти прагнеш.

— На жаль, чекати нам нíколи, — промовила Ешонай. — Якщо ми хочемо, щоб алеті потрапили в пастку, нам знадобиться час для всенародної трансформації, доки ворог не виступить на пошуки Нарака.

— Я ладен спробувати, — сказав Абронай. — Може, варто запропонувати нашому народові масову трансформацію?

— Ні, — втрутилася Зулн у Ритмі примирення.

Ця членкиня П’ятірки сиділа зсутулена, втупившись у підлогу перед собою. Вона майже незмінно мовчала.

Ешонай налаштувалася на Ритм невдоволення:

— Що ти сказала?

— Ні, — повторила Зулн. — Це неправильно.

— Я волів би, щоб наше рішення було одностайне, — промовив Давім. — Зулн, чом би тобі не дослу́хатися до голосу розуму?

— Це неправильно, — стояла на своєму тупачка.

— Вона