Стівен Кінг - Воно
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Йо.
— Йо?
— Йо.
— І що воно проказувало?
— Я не знаю. Воно говорило якоюсь іноземною мовою. Я чув, як ті звуки долітали зсередини однієї з отих насосних станцій у Пустовищі. З однієї з отих насосних станцій, вони такі, наче труби, що стирчать із землі.
— Я розумію, про що ти кажеш. А голос, який ти чув, був дитячим?
— Спершу була дитина, а потім наче чоловік, — хлопчик завагався. — Я трохи тоді злякався. Я побіг додому й розповів батькові. Він сказав, що то могло бути якесь відлуння чи ще щось таке, що по всіх тих трубах долинало з чийогось будинку.
— Ти в це повірив?
Хлопець чарівливо посміхнувся:
— Я читав у книжці Ріплі «Вір чи не вір», що був один такий парубок, у якого музика виходила із зубів[582]. Музика, яку грають по радіо. У нього пломби були, ну, наче маленькі приймачі. Гадаю, якби я повірив у таке, я міг би повірити в що завгодно.
— Е-ейа, — кивнув Білл. — Але чи ти повірив у таке?
Хлопчик спроквола похитав головою.
— А коли-небудь знову ти чув ті голоси?
— Раз, коли купався у ванні, — сказав хлопчик. — Тоді там був дівчачий голос. Вона просто плакала. Мені стало боязно витягати чіп, коли я вже скупався, бо, розумієте, я міг би її втопити.
Білл знову кивнув.
Хлопчик тепер дивився на Білла відкрито, очі в нього сяяли цікавістю.
— І ви знаєтешро ті голоси, містере?
— Я їх чув, — сказав Білл. — Дуже, дуже давно. А ти знав кого-небудь з тих дітей, яких було вбито тут, синку?
Сяйво зникло з очей хлопчика; натомість з’явилася нашорошена тривожність.
— Мій тато каже, мені не можна балакати з чужими. Він каже, будь-хто може виявитися вбивцею.
Він відступив ще на крок від Білла, пересунувшись у плямисту тінь в’яза — дерева, в яке Білл якось вгатився на своєму велосипеді двадцять сім років тому. Він тоді сильно забився і погнув кермо.
— Це не про мене, хлопчику. Чотири останні місяці я пробув у Англії. Я тільки вчора приїхав у Деррі.
— Мені все одно не можна з вами балакати, — повторив хлопець.
— Це правильно, — кивнув Білл. — Це в-в-вільна країна.
Помовчавши трохи, хлопчик промовив:
— Я товаришував з Джоні Ф’юрі якийсь час. Він був хорошим Хлопцем. Я плакав, — закінчив він буденно й сьорбнув рештки свого соку-морозива. Немов згадавши про щось, він вистромив язика, який став у нього тимчасово яскраво-помаранчевим, і облизнув руку.
— Тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків, — сказав спокійно Білл. — Тримайся подалі від безлюдних місцин і покинутих будинків. Тримайся подалі від залізничної станції. Але найголовніше — тримайся подалі від дренажних колодязів і водостоків.
Блиск повернувся в очі малого, але він довгенько нічого не казав. А потім:
— Містере, хочете почути дещо кумедне?
— Звісно.
— Ви знаєте той фільм, де акула пожирала всіх тих людей?
— Усі знають. «Ще-е-елепи». [583]
— Ну, розумієте, у мене є один друг. Томмі Вікананса його звуть, і він не дуже кмітливий. Не має клепки в себе під дахом, тямите, що кажу?
— Йо.
— Він вважає, що бачив ту акулу в Каналі. Він був там сам-один, у Бессі-парку, пару тижнів тому, і каже, ніби бачив її плавець. Він каже, що той був футів вісім чи дев’ять заввишки. Тільки сам плавець такий високий, вам ясно? І от він такий: «Оце-тo й убило Джоні й інших дітей. То була та акула, Щелепи, я знаю, бо сам її бачив». А я такий: «Наш Канал такий забруднений, що нічого в ньому не виживе, навіть верховодка. А ти думаєш, ніби бачив саму Щелепи там. У тебе десятої клепки не вистачає, Томмі». Томмі каже, ніби та акула вихопилася з води, точно як у кінці того фільму, і намагалася його вкусити, але він вчасно відскочив назад. Дуже кумедно, га, містере?
— Дуже кумедно, — погодився Білл.
— He має клепки під дахом, правильно?
Білл зам’явся:
— Тримайся й від Каналу також подалі, синку. Ти чуєш?
— Ви хочете сказати, що самі вірите в таке?
Білл зам’явся. Він збирався знизати плечима. Натомість він кивнув.
Хлопець різко видихнув з шиплячим присвистом. Похилив голову, немов від сорому.
— Йо, інколи я думаю, може, це в мене клепки не вистачає.
— Я тебе розумію, — Білл підійшов до хлопчика, котрий подивився вгору на нього серйозно, але цього разу не відсторонився. — Ти вбиваєш собі коліна на цій дошці, синку?
Хлопець поглянув униз на свої подерті коліна й вищирився:
— Йо, гадаю, так, інколи я злітаю на деяких трюках.
— А можна мені на ній спробувати? — запитав Білл раптом.
Хлопчик подивився на нього; спершу з роззявленим ротом, а потім зареготав:
— Це було б кумедно. Я ніколи не бачив дорослого на скейтборді.
— Я дам тобі четвертака, — сказав Білл.
— Тато мені казав…
— Ніколи не брати грошей і цукерок у незнайомих. Корисна порада. Я тобі все одно дам ч-ч-четвертак. То що скажеш? Тільки до р-р-рогу Джексон-стрит.
— Та не треба четвертака, — сказав хлопчик. Він знову залився сміхом — такий веселий, безхитрісний звук. Свіжий звук. — Не потрібен мені ваш четвертак. Маю два бакси. Я багатій натурально. Але таке мушу побачити. Тільки мене не звинувачуйте, якщо щось собі зламаєте.
— Не турбуйся, — сказав Білл. — Я застрахований.
Він крутнув пальцем одне з потертих коліщаток дошки, радіючи тій легкій швидкості, з якою воно обертається — воно звучало так, ніби в ньому цілий мільйон підшипникових кульок. Гарний то був звук. Він викликав щось дуже давнє у Білла в грудях. Якесь бажання — тепле, як любов, і чарівне, як кохання. Він усміхнувся.
— Про що ви думаєте? — запитав малий.
— Я думаю, що г-готовий убитися, — сказав Білл, і хлопець розсміявся.
Білл поставив скейтборд на тротуар і наступив на нього однією ногою. Покатав його на пробу вперед і назад. Хлопець дивився. Подумки Білл побачив себе, як він їде вниз по Вітчем-стрит у бік Джексон-стрит на зеленому, як авокадо, скейтборді цього малого, позаду нього напинаються поли піджака, його лиса голова блищить на сонці, коліна підігнуті тим тендітним чином, як ото підгинає коліна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Воно», після закриття браузера.