Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Звичайно. Другий раз я себе підстрелити не дам, — він посміхнувся, трохи примружуючи очі. Пістолета чоловік не розгледів і навряд чи подумав, що там газовий, тому Артур сказав наступну фразу, змовницьки схилившись до сусіда. — Гора вистрелив мені в спину, з кущів, як боягуз. А я буду стріляти в цього кнура, дивлячись йому прямо в очі, хай не думає, що сховався від мене...

Сусід приголомшено поглянув на Артура, а той, взявши обидва пакети в одну руку, зачинив багажник, поставив авто на сигналізацію і слідом за Златою пішов у двір.

Постоявши трохи в роздумах, чоловік пішов до будинку Гори, де господиня саме знімала з мотузки білизну.

— Чуєш, Зойко, — гукнув чоловік до молодиці.

— Що, дядь Вова? Похмелитися хочете?

— Я вже… Там той… до Юрка Білого зятьок приїхав.

— Який зятьок? — жінка застигла з простирадлом в руках.

— Та отой, якого твій Толік підстрелив. Приїхав зі Златою разом, подарунків дві торби понесли в дім.

— Людям аби язиками плескати, — відклякла Зоя і продовжила знімати білизну.

— Та люди то таке, але оцей Артур не такий простий, скажу я тобі. Розумний, аж страшно, він коли тоді з братом приїжджав, то так англійською ловко калякав, як рідною…

— То він випендрювався перед вами, — відмахнулася жінка.

— А ти не перебивай, Зойко. Я тобі це не просто так кажу. То він тоді щось там таке молов, а оце приїхав, виймає пакети з багажника, куртка задерлася, а під нею в нього — пістолет, — жінка знову завмерла, дивлячись на дядька широко розкритими очима. — Так, Зойко. Ти знаєш, ким він працює і де? Отож. І я не знаю. Та ніхто не знає. По закордонах їздить. Агент якийсь, не менше. І я йому кажу: “підготувався?”, а він — "так”. І буду стріляти, каже, в цього кнура і в очі дивитися буду, хай не думає, що сховався від мене. Знає він, де Толік заліг на дно… Отаке, Зойко. Я оце думаю, що він точно знає, де твій Толік ховається, і приїхав він сюди не до Білого в гості, а замочити твого чоловіка, —п'яний чоловік зі знаючим виглядом покивав головою. — Я тебе попередив…

Він розвернувся й пішов, хитаючись, до себе, а жінка швидко зняла білизну й поспішила до хати…

Пробувши в будинку Мельників трохи більше години, вони поїхали по документи. Злата отримала паспорт і дублікат ІПН в податковій з новим прізвищем, несподівано досить швидко. Коли сіли в машину, Артур взяв її паспорт, відкрив на першій сторінці і посміхнувся.

— Павленко Злата Юріївна… місто Житомир 15 березня 1991року… ніби все вірно.

— Так… — Злата кивнула.

— І як ти себе почуваєш після отримання офіційного документа?— він простягнув їй паспорт.

— Трохи незвично, — вона усміхнулась і взяла “книжечку”, яку він не пускав. — Твоє прізвище мені подобається.

— Наше, Сонечку. Тепер вже НАШЕ, — Артур потягнув паспорт назад і Злата подалася за ним вперед.

— Наше, — погодилася Злата, наблизившись упритул до його обличчя, .

Вони мовчки вдивлялися в очі одне одному, забуваючи про дихання і втрачаючи зв’язок з реальністю. Зрештою, Злата закрила очі і торкнулася губами його губ. Рука Артура лягла їй на потилицю, притягуючи її для більш глибокого і пристрасного поцілунку. Злата відпустила паспорт, обійнявши чоловіка обома руками.

Мелодію телефона вони почули не одразу.

— Твій телефон… — перервавши поцілунок, сказав Артур.

У цей момент мелодія припинила звучати. Дівчина взяла свій телефон, ще не зовсім повернувшись до реального світу, і намагалася роздивитися, хто їй дзвонив.

— Це Андрій… — промовила вона і в цей момент почав дзвонити телефон Артура.

— А тепер він дзвонить мені, — Артур поглянув на екран і прийняв дзвінок. — Слухаю, Андрію.

— Артуре… Ви ще в місті?

— Так, а що?

— Та у нас тут таке сталося… — схвильовано промовив хлопець. — Ви краще їдьте на Київ. Прямо зараз.

Артур поглянув на Злату, котра була здивована не менше ніж він.

— А що трапилося?

— Дядька Толіка знайшли. Точніше, Зойка виказала, бо вона його у підвалі ховала весь цей час. А дядь Вова ото топтався біля тебе п’яний, а потім пішов до неї і наплів їй, що ти приїхав з пістолетом, що ти агент і приїхав Толіка вбивати, що ти знаєш, де він. А Зойка пішла і розказала все Горі. Той запанікував і повісився в підвалі, коли вона пішла нагору. Через якийсь час принесла йому їжу — а він висить. Зойка викликала швидку, ті приїхали, але вже нічого не могли зробити, він вже жмурик. Отаке. У нас менти були, ми сказали, що ви були, але пістолета не бачили, що Артур програміст, а не агент, що ви по документи приїхали, і що ви буцім-то вже поїхали в Київ. А дядь Вова п’яний спав, його розбудили, він нічого не пам’ятає. Отаке…

— Зрозуміло. Дякую за інформацію, — сказав Артур.

— Та нема за що, — відповів хлопець. — До зустрічі.

— Бувай.

Лиш Артур опустив телефон, як йому подзвонив слідчий і повідомив, що підозрюваний у нападі на нього вчинив суїцид. Що, на жаль, вони не зможуть допитати його і дізнатися, що спонукало його вчинити замах, але загрози повторного нападу вже не буде…