Болеслав Прус - Лялька

Не змінюючи пози, він обняв її правою рукою, а лівою стиснув її пальці, прикриті накидкою.

— Так, кузинко, — сказав він. — Такій, як ти, жінці мало щоденного хліба пошани та медяників обожування… Тобі інколи потрібно шампанського, тебе хтось мусить сп’янити хоч би цинізмом.

— Циніком бути легко…

— Але не кожен насмілиться ним бути. Запитай оцього пана, чи спадало йому коли-небудь на думку, що його неземна любов варта менш за моє блюзнірство?..

Вокульський уже не слухав, що вони говорили далі; увагу його заполонило інше явище: зміна, яка швидко почала відбуватися в ньому самому. Якби йому вчора сказав хто-небудь, що він буде німим свідком подібної розмови, він не повірив би: вважав би, що кожна фраза вбила б його або викликала б шаленство. Та коли це сталося, він упевнився, їцо існує дещо гірше, ніж зрада, розчарування чи приниження.

Але що? Та от що — їзда залізницею! Як цей вагон дрижить… як він шалено мчить!.. Дрижання вагона передається його ногам, серцю, мозкові; в ньому самому все дрижить, кожна кісточка, кожен нерв…

А поїзд мчнть і мчить по безмежному полю під велетенським склепінням неба!.. І він мусить їхати, ще невідомо, як довго… може, п’ять, а може, десять хвилин!..

Що йому до Старського чи панни Ізабелли… Вони варті одне одного!.. Але поїзд, ах, оцей поїзд!.. Як він хитається….

Він боявся, що от-от розплачеться, почне кричати, виб’є вікно і вискочить з вагона… Ще гірше: боявся, що благатиме Старського, аби рятував його… Від чого? Була мить, коли він хотів сховатися під лавку, просити своїх супутників сісти на нього і так доїхати до станції…

Він заплющив очі, зціпив зуби, вхопився руками за торочку оббивки, піт виступив у нього на лобі і спливав по обличчю, а поїзд усе мчав і дрижав… Нарешті залунав один, потім другий свисток… і поїзд зупинився. «Тепер я врятований», — подумав Вокульський.

В цей час прокинувся пан Ленцький.

— Яка це станція? — спитав він Вокульського.

— Скерневиці, — відповіла панна Ізабелла.

Кондуктор відчинив двері. Вокульський підхопився з місця. Він штовхнув пана Томаша, мало не впав на протилежну канапу, спіткнувся на приступці й побіг у буфет.

— Горілки!.. — крикнув він.

Здивована буфетниця подала йому чарку. Вокульський підніс її до губів, але відчув спазми в горлі й нудоту і поставив чарку назад на прилавок.

У вагоні Старський розмовляв з панною Ізабеллою.

— Ти мені даруй, кузинко, але так настрімголов при дамах не вибігають, — сказав він.

— Може, він хворий? — відповіла панна Ізабелла, відчуваючи якийсь неспокій.

— В усякому разі, це хвороба не так небезпечна, як невідкладна… Може, тобі замовити чого-небудь в буфеті?

— Нехай подадуть сельтерської.

Старський пішов у буфет; панна Ізабелла виглядала з вікна, і її неспокій все зростав. «Тут щось не те… — думала вона. — Який у нього був дивний вигляд!»

Вокульський з буфету пішов у кінець перону. Він кілька разів глибоко зітхнув, напився води з бочки, коло якої стояла якась бідна жінка й кілька євреїв, і опам’ятався.

Побачивши обер-кондуктора, він звернувся до нього:

— Шановний добродію, візьміть в руки аркуш паперу…

— В чому річ?

— Ні в чому. Візьміть в конторі якого-небудь папірця, підійдіть до салон-вагона і скажіть, що на ім’я Вокульського одержана телеграма.

— Цебто на ваше?

— Еге ж.

Обер-кондуктор дуже здивувався, але пішов на телеграф. За кілька хвилин він підійшов до вагона, в якому сидів пан Ленцький з дочкою, і гукнув:

— Телеграма для пана Вокульського!..

— Що таке? Ану покажи! — озвався занепокоєний пан Томаш.

Але в цю мить коло обер-кондуктора опинився Вокульський, взяв папірця, спокійно розгорнув, і хоч у тому місці було зовсім темно, удав, що читає.

— Що за телеграма? — спитав його пан Томаш.

— З Варшави, — відповів Вокульський. — Мушу повертатись.

— Як повертатись? — злякалась панна Ізабелла. — Трапилось якесь нещастя?

— Ні, пані, мене викликає мій компаньйон.

— Прибуток чи збиток? — шепнув пан Томаш, вихиляючись з вікна.

— Величезний прибуток! — в тон йому відповів Вокульський.

— A-а! Ну то їдь… — порадив пан Томаш.

— Але чого ж вам залишатись тут? — вигукнула панна Ізабелла. — Вам доведеться чекати варшавського поїзда, а в такому разі краще їхати з нами йому назустріч. Ми будемо ще кілька годин вкупі…

— Белла прекрасно радить, — докинув своє слово пан Томаш.

— Ні, добродію. Я поїду відціля хоч би й на паровозі, аби не втрачати кілька годин.

Панна Ізабелла дивилась на нього широко розкритими очима. В цю мить вона спостерегла в ньому щось зовсім для себе нове й подумала: «Яка багата натура!»

Протягом кількох хвилин Вокульський несподівано виріс в її очах, а Старський видався маленьким і смішним. «Але чого він зостається?.. Відкіля тут взялася телеграма?..» — думала вона, і слідом за невиразною тривогою її пойняв страх.

Вокульський знову повернувся в буфет, щоб знайти носія, який виніс би з вагона його речі, і здибався з Старським.

— Що з вами сталося?.. — вигукнув Старський, придивляючись до Вокульського, що стояв у смузі світла, яка падала з зали.

Вокульський взяв його під руку й потягнув за собою вздовж перону.

— Пане Старський, не гнівайтесь на те, що я вам скажу, — промовив він глухим голосом. — Ви неправильно оцінюєте себе… В вашій особі стільки демонічного, скільки в сірниковій головці отрути… І взагалі в вас немає ніяких властивостей шампанського. В вас є швидше властивість старого сиру, який збуджуюче впливає на хворі шлунки, але викликає блювоту в здорових… Пробачте, будь ласка.

Старський слухав приголомшений. Він нічого не розумів і разом з тим ніби починав щось розуміти. Йому здалося, що перед ним божевільний.

Пролунав другий дзвінок, пасажири юрбою побігли з буфету до вагонів.

— І ще дам вам одну пораду, пане Старський. Користуючись прихильністю осіб прекрасної статі, краще вже застосовуйте традиційну обережність, аніж демонічне зухвальство. Ваше зухвальство демаскує жінок. А тому що жінки не люблять бути демаскованими, то ви можете втратити їхню прихильність, а це було б нещастям і для вас, і для ваших фавориток.

Старський і досі не розумів, у чому річ.

— Якщо я вас чимось образив, — сказав він, — то готовий дати сатисфакцію…

Пролунав третій дзвінок.

— Панове, прошу сідати! — гукали кондуктори.

— Ні, шановний добродію, — казав Вокульський до Старського, повертаючиоя з ним до вагона Ленцьких. — Якби я жадав сатисфакції, то вас уже не було б живого, і зробив би я це без зайвих формальностей. Швидше ви масте право жадати від мене сатисфакції за те, що я насмілився вдертись у той садок, де ви вирощуєте свої квіти…

В будь-який час до ваших послуг. Ви