Болеслав Прус - Лялька

Вокульський обіцяв бути готовим до завтра. Коли він попрощався з паном Томашем і зайшов до панни Ізабелли, вона повідомила йому, що Старський у Варшаві.

— Бідний хлопець, — сказала вона, сміючись, — Одержав від Заславської в спадщину тільки дві тисячі щорічно та десять тисяч на руки. Я раджу йому одружитися з багатою, а він хоче їхати в Відень, а відтіль, напевне, в Монте-Карло… Я запропонувала йому їхати з нами. Буде веселіше, правда ж?

— Звичайно, — відповів Вокульський. — Тим більше, що ми візьмемо окремий вагон.

— Отже, до завтра!

Вокульський влаштував найпильніші справи, замовив на залізниці окремий салон-вагон до Кракова, а о восьмій вечора, відправивши свої речі, прийшов до Ленцьких. Вони втрьох випили чаю і десь о десятій поїхали на вокзал.

— Де ж пан Старський? — запитав Вокульський.

— А хто його знає! — відповіла панна Ізабелла. — Може, він зовсім не поїде… То такий вітрогон!..

Вони вже сиділи в вагоні, а Старського не було. Панна Ізабелла кусала губи і щохвилини виглядала в вікно. Нарешті після другого дзвінка Старський з’явився на пероні.

— Сюди, сюди! — закричала панна Ізабелла. Але тому що Старський не почув, Вокульський вибіг надвір і ввів його в салон.

— А я думала, що ви вже не прийдете, — сказала панна Ізабелла.

— Та воно мало так і не сталося, — відповів Старський, вітаючись з паном Томашем. — Я був у Кшешовського, і уявіть собі, кузино, з другої години дня до дев’ятої ми грали в карти…

— І ви, звичайно, програли?..

— Звичайно. Таким, як я, в карти не щастить… — додав він, поглядаючи на неї.

Панна Ізабелла трохи почервоніла.

Поїзд рушив. Старський сів по лівий бік панни Ізабелли й почав з нею розмовляти то по-польськи, то по-англійськи, все частіше переходячи на англійську мову. Вокульський сидів по праву руку від панни Ізабелли, але не хотів перешкоджати розмові, встав і пересів до вікна, коло пана Томаша.

Пан Ленцький трохи нездужав. Він закутався в крилатку і плед, накрив ковдрою ноги. Потім наказав позачиняти всі вікна в вагоні й позапинати ліхтарі, щоб не било в очі світло. Він надіявся заснути, навіть почував, що його хилить на сон, але заговорив з Вокульським і захопився, докладно розповідаючи про сестру Гортензію, яка замолоду була до нього дуже прив’язана, про Наполеона III, який з ним кілька разів розмовляв, про прекрасні манери й любовні пригоди Віктора-Еммануїла та про багато інших речей.

Вокульський слухав його уважно до Прушкова. За Прушковом кволий і монотонний голос пана Томаша почав впливати йому на нерви. Зате він щодалі виразніше чув розмову панни Ізабелли з Старським, що провадилась англійською мовою. Він почув кілька фраз, які його змусили насторожитись, і навіть подумав: чи не остерегти їх, що він розуміє по-англійськи?

Він хотів уже встати, але випадково глянув у протилежне вікно вагона і, наче в дзеркалі, побачив у ньому тьмяне відображення панни Ізабелли і Старського. Вони сиділи дуже близько одне до одного, обоє розчервонілі, хоч розмовляли так невимушено, ніби йшлося про щось незначне.

Проте Вокульський помітив, що байдужий тон не відповідає змістові розмови: він навіть збагнув, що цим легким тоном вони хочуть когось обманити. І вперше з того часу, відколи він знав панну Ізабеллу, в голові його майнула думка: «Фальш!.. Фальш!..»

Він відкинувся на спинку канапи, дивився в шибку вікна й слухав. Йому здавалося, що кожне слово Старського й панни Ізабелли падає йому на обличчя, на голову, на груди, як краплі свинцевого дощу…

Він уже не думав остерігати їх, а слухав і слухав…

Поїзд якраз од’їхав від Радзівіллова, коли увагу Вокульського привернула така фраза:

— Ти можеш йому закинути багато чого, — говорила панна Ізабелла по-англійськи. — Він не молодий і не дуже зграбний в товаристві, надто сентиментальний і часом нудний, але щоб зажерливий?.. Навіть папа вважає, що він занадто щедрий…

— А справа з паном К.?.. — зауважив Старський.

— Про скакового коня?.. Одразу видно, що ти повернувся з провінції. Недавно був у нас барон і казав, що саме в цій справі пан, про якого ми говоримо, повівся як справжній джентльмен.

— Ніякий джентльмен не дарував би шахраєві, коли б не робив з ним якихось спільних махінацій, — з усмішкою відповів Старський.

— А скільки разів дарував йому барон? — озвалась панна Ізабелла.

— Якраз у барона і є чимало грішків, про які знає пан М. Невдало ти захищаєш своїх протеже, кузино, — насмішкувато сказав Старський.

Вокульський міцніше притулився до спинки канапи, щоб не схопитись і не вдарити Старського. Але опанував себе. «Кожен має право судити інших, — подумав він. — Побачимо, що буде далі».

Кілька хвилин він чув тільки гуркіт коліс і помітив, що вагон дуже хитається. «Ніколи мені не доводилось відчувати, щоб вагон так хитався», — подумав він.

— А той медальйон! — знущався далі Старський. — Оце такий передшлюбний подарунок?.. Не надто щедрий наречений: кохає, як трубадур, а подарунок…

— Запевняю тебе, — перебила його панна Ізабелла, — що він віддав би мені все своє майно…

— Ну, то бери його, кузинко, та позич мені тисяч зо сто!., А що, знайшлась та чудодійна бляшка?

— В тім-то й річ, що ні, і це мене дуже непокоїть.

Боже мій, от якби він коли-небудь дізнався…

— Про те, як ми загубили його пластинку, чи про те, як ми шукали його медальйон? — шепнув Старський, тулячись до її плеча.

Вокульському потемніло в очах. «Я зомлію…» — подумав він, хапаючись за ремінь коло вікна. Йому здалося, що вагон скаче по рейках і от-от перекинеться.

— А знаєш, ти зухвалий!.. — притишеним голосом сказала панна Ізабелла.

— В цьому й полягає моя сила, — відказав Старський.

— Слухай-но… Він же може побачити!.. Я тебе зненавиджу…

— Ні, шалітимеш за мною, бо ніхто інший не наважився б на таке… Жінки люблять демонів…

Панна Ізабелла відсунулась до батька, Вокульський дивився в протилежне вікно і слухав.

— Попереджаю тебе, — сказала вона роздратовано, — що ти не переступиш порога нашого дому… А якби насмілився… то розкажу йому все…

Старський засміявся.

— Не переступлю, кузинко, поки ти сама мене не запросиш. Я певний, що ждати мені доведеться недовго. За тиждень тобі надокучить цей залюблений понікуди чоловік, і ти забагнеш веселішого товариства. Згадаєш свого гульвісу кузена, який ніколи не був серйозним, завжди дотепним, а інколи одчайдушно сміливим… І пошкодуєш за тим, котрий завжди готовий тебе божествити, але ніколи не був ревнивим, умів поступатись іншим, потурав твоїм примхам…

— Винагороджуючи себе в інших місцях, — зауважила панна Ізабелла.

— Ну аякже! Якби я так не робив, ти не мала б мені чого пробачати