Жан-Жак Руссо - Сповідь

кілька днів просто померти від тяжкої журби. Хоча мене й переконували в тому, що городяни, мовляв, усі як один бажають прихистити мене в цьому місті, я, буваючи на вулицях, не помітив у їхньому ставленні до мене нічого люб’язного і нічого привітного – в їхніх поглядах. Та, попри все це, я таки твердо вирішив залишитися, аж раптом дізнався, побачив і зрозумів уже наступного дня, що в місті відбувається якийсь страшний заколот у настроях, і все це – через мене. Якісь послужливі особи зараз же прийшли до мене, люб’язно попередивши, що вже завтра мені оголосять – і то за всією суворістю – наказ невідкладно покинути державу, тобто їхнє місто. Я не мав з ким радитися: всі мої доброзичливці десь поділися, ті, хто вмовляв мене залишитися, повтікали: Вільдремет зник, про Бартеса нічого не було чути, і судячи з того, що відбувалося довкола, його рекомендація, здається, не допомогла мені запобігти ласки його покровителів і батьків, про яких він нещодавно так багато розводився. Утім, такий собі пан де Во-Травер, бернець, власник гарного будинку поблизу міста, запропонував мені притулок, сподіваючись, що там я, як він сказав, зможу уникнути побиття камінням. Але ця перевага здалася мені недостатньо привабливою, і я не спокусився нею, щоб далі продовжувати своє перебування серед такого гостинного народу.

Тим часом, затримавшись на три дні, я вже значно перевищив термін у ті двадцять чотири години, які бернці призначили мені для виїзду з їхніх володінь. Знаючи їхню жорстокість, я вже почав був хвилюватися, чи пропустять вони мене тепер через свою територію. Аж раптом – і це було вельми вчасно – до мене приїхав окружний начальник міста Нідау й вивів мене з клопоту. Оскільки він відкрито засуджував насильницький вчинок їх превосходительств стосовно мене, то великодушно визнав за необхідне для себе публічно засвідчити мені свою непричетність до цих їхніх розпоряджень. Найперше те, що він не побоявся покинути свій підвідомчий округ, щоб відвідати мене в Б’єні. Він приїхав напередодні мого від’їзду, причому не тільки не криючись ні від кого, ба навіть надавши своєму візитові офіційного вигляду: з’явився у власній кареті, у супроводі секретаря, і привіз мені паспорт від свого імені, щоб я міг вільно проїхати через Бернську державу без затримки і в будь-який час. Його відвідини зворушили мене більше, ніж той паспорт. Я певен, що був би вражений таким його вчинком навіть у тому разі, якби це стосувалося не мене, а когось іншого. Немає нічого, що мало б більшу владу над моїм серцем, ніж мужній своєчасний вчинок на захист слабшого, пригнобленого несправедливо.

Нарешті, насилу діставши екіпаж, вранці наступного дня я покинув цю немилосердну країну, не чекаючи прибуття депутації, якого мусив сподобитись, не маючи навіть можливості побачитися з Терезою. Раніше я наказав їй їхати до мене, коли збирався залишитися в Б’єні, а тепер ледве встиг попередити запискою, повідомивши про своє нове лихо.

У третій частині, якщо матиму сили коли-небудь написати її, читачі дізнаються, чому я, вирушивши до Берліна, насправді опинився в Англії, і як обидві жінки, зазіхаючи на головну роль у моїй долі, своїми інтригами вижили мене із Швейцарії, де я був недостатньо їм підвладний, а зрештою добилися того, що видали мене своєму другові.

Прочитавши цей твір графові й графині д’Егмон, князю Піньятеллі, маркізі де Мем та маркізу де Жюнньє, я додав:

«Я розповів правду. Той, кому відомі факти, що суперечать розказаному, хай навіть буцімто тисячу разів підтверджені, мусить знати, що йому відомі тільки брехня і наклеп. І якщо він не захоче перевірити і з’ясувати їх разом зі мною, поки я живий, отже, він не любить ані правди, ані справедливості.

Щодо мене, то я готовий заявити привселюдно і без страху: кожен, хто, навіть не прочитавши моїх творів, ознайомиться з моєю вдачею, характером, способом життя, моїми схильностями, задоволеннями, звичками і потім зможе повірити, що я людина нечесна, той і сам гідний шибениці».

Так я закінчив своє читання, і всі мовчали. Лише пані д’Егмон здалася мені схвильованою. Вона помітно здригнулася, але відразу ж опанувала себе і далі справляла мовчанку, як і всі присутні. Такий був результат мого читання і заяви.

«Сповідь» Ж.-Ж. Руссо як текст-повернення

«Сповідь» Жан-Жака Руссо є унікальним твором з усіх можливих аспектів. Передмова до видання даного тексту жодною мірою не вимагає звернення до біографії автора чи окреслення його місця в історії культури, адже «Сповідь» є тим випадком (чи не першим у західноєвропейській літературі), коли твір говорить за автора й у цьому, до речі, слідує авторському наміру.

Більше двохсот років минуло з часу написання «Сповіді» Жан-Жака Руссо, що нарешті виходить і в українському перекладі. За цей період до тексту Руссо звертався ледве не кожний письменник, філософ та літературознавець, які порушували питання почуттів, зв’язку з часом, самопізнання. Тобто до українського читача «Сповідь» приходить з величезним шлейфом пояснень та тлумачень найвідоміших науковців ХХ століття. Така популярність тексту Руссо у науковій гуманітаристиці підкреслює постійну актуальність «Сповіді» як твору, багатошаровість якого неможливо вичерпати повністю, і зовсім не означає, що звичайному читачеві, не озброєному дослідженнями провідних філософів, вхід у нього закритий.

Почати розмову про унікальність цього тексту варто саме з типу сьогоднішнього читача, якому адресована книга Руссо, оскільки в «Сповіді» діалог з читачем досягає найбільшого вираження у порівнянні з іншими його текстами. На початку ХХІ століття цей текст звучить особливо актуально та цікаво. Після усіх змін та трансформацій ХХ століття, після постмодернізму «Сповідь» Руссо повертається до сучасного читача зі здатністю відповідати найширшому діапазону смаків. «Сповідь» може бути прочитана і як біографія видатного просвітника та ілюстрація його філософських поглядів, і як глибоко психологічний твір про історію становлення почуттів, і як варіант пригодницького роману, і як історичний текст, і як притча про природу людини. Горизонти очікування читача «Сповідь» Руссо неодмінно і підтвердить, і зрадить одночасно. Читання «Сповіді» найменше включає питання «а що далі?». Занурюючи читача в час боротьби на політичній карті, зародження та протистояння філософських концепцій, текст повертає його до таємниць душі, діалогу людини, яка знає собі ціну та вірить у себе, зі світом.

Текст, у якому відсутні діалоги та швидкий темп розвитку подій, не відштовхує читача, а, навпаки, притягує, змушуючи відкривати не лише в Руссо, а й у собі нові виміри. У тексті «Сповіді» парадоксальним чином поєднуються письмо та усне слово. Автор наголошує на роботі письма як способу подвоєння своєї душі з метою