Жан-Жак Руссо - Сповідь

в дорогу і підшукати човни та екіпажі для від’їзду з острова і з усієї території, – хай би я навіть мав крила, – і тоді мені було б нелегко виконати наказ. Я написав про це судді в Нідау, відповідаючи на його лист, і поспішив покинути цей край несправедливості. Так мені довелося відмовитися від свого улюбленого проекту. А далі, охоплений відчаєм і тому не здатний до будь-якої справи, я нарешті наважився скористатися запрошенням мілорда маршала і вирушити до Берліна, залишивши Терезу зимувати на острові Сен-П’єр з моїми речами й книгами і передавши свої папери на зберігання панові Дю Пейру. Я так поспішав, що вже назавтра вранці поїхав з острова і прибув до Б’єна ще до полудня. І тут моя подорож мало не закінчилася через випадковість, про яку варто розповісти.

Як тільки рознеслася поголоска, що мені наказано залишити мій притулок, до мене ринув цілий потік відвідувачів з довколишніх місцевостей, найбільше бернців. Вони, всі як один запобігаючи переді мною, улещували мене, заспокоювали, облудно запевняючи, що, мовляв, це мої вороги, скориставшись канікулами і перервою в засіданнях парламенту, склали цей наказ, що зганьбив, за їх словами, усю без винятку Раду двохсот. У цій зграї утішників було кілька з Б’єна, маленького вільного містечка, вкрапленого в бернські володіння, і, між іншим, один юнак на прізвище Вільдремет, представник першої і найбільш авторитетної родини в цьому містечку. Отож цей Вільдремет гаряче переконував мене від імені своїх співгромадян обрати собі за притулок саме їхнє місто, всіляко запевняючи, що вони вельми раді будуть прийняти мене у себе, а також матимуть за честь створити мені такі умови, що я неодмінно забуду про всі ті переслідування, яких зазнав, і що там я буду убезпечений від будь-якого впливу бернців, адже Б’єн – вільне місто, де не діють будь-які чужі закони, отже, всі громадяни одностайно вирішили не йти за чужими намовами, які б могли зашкодити мені. Побачивши, що я непохитно тримаюсь на своєму, Вільдремет покликав на допомогу ще кількох осіб як з Б’єна та його околиць, так і з самого Берна, а з ними – й того самого Кіршберґера, про якого я вже говорив, – який хотів зустрітися зі мною від того часу, як я приїхав до Швейцарії, і зацікавив мене своїми талантами і принципами.

Але ще більш несподіваними і вагомими були наполягання пана Бартеса, секретаря французького посольства. Прийшовши до мене разом з Вільдреметом, він притьмом переконував мене зголоситися на запрошення останнього і здивував мене своєю пильною, зворушливою участю. Я зовсім не знав Бартеса, проте відчував у його словах палке дружнє завзяття і бачив, що він справді щиро бажає переконати мене влаштуватися саме в Б’єні. Він надзвичайно красномовно розхвалював мені це місто і його мешканців, з якими, за його словами, був тісно пов’язаний, і навіть кілька разів назвав їх своїми покровителями і батьками.

Усі ті міркування, які я щодо цього мав досі, після втручання Бартеса розвіялися. Я завжди підозрював, що таємним винуватцем усіх переслідувань, яких я зазнав у Швейцарії, був де Шуазель. Поведінка французького резидента в Женеві і посланника в Солотурні тільки підтверджувала ці підозри. Я бачив, що Франція таємно впливала на все, що сталося зі мною в Берні, Женеві, Невшателі, і вважав, що у Франції в мене є тільки один впливовий ворог – герцог де Шуазель. Я не знав, що й думати про відвідини Бартеса і його таку жваву участь зараз, коли важилася моя доля! Гоніння ще не зруйнували остаточно моєї довірливості, а досвід досі не навчив мене всюди бачити підступи під машкарою доброчесності. Здивований, я намагався зрозуміти причини цієї доброзичливості з боку Бартеса; я не був аж такий дурний, щоб думати, ніби він зробив це з власної волі. Я бачив усю відверту показовість і вдавану ласкавість, що свідчили про якусь приховану мету. Досі я ніколи не помічав, щоб хтось із цих залежних дрібних чиновників був здатний на ту великодушну заповзятливість, що нерідко зворушувала мене в людині, яка обіймала подібну посаду.

Колись я зустрічався в будинку пана де Люксембурґа з кавалером де Ботвілем, і той ставився до мене якоюсь мірою доброзичливо. Відколи його призначено посланником, я кілька разів мав змогу переконатися в тому, що він не забув мене, навіть більше – запрошував приїхати до нього в Солотурн. Це запрошення, хоч я туди й не поїхав, надзвичайно зворушило мене, адже я не звик до подібного привітного ставлення з боку людей, які обіймають такі високі посади. Тому я вирішив, що де Ботвіль, змушений дотримуватися інструкцій, які він мав у всьому, що стосувалося женевських справ, та все ж співчуваючи мені в моїх лихах, зберіг для мене особистими стараннями цей притулок у Б’єні, щоб я міг спокійно жити там під його заступництвом. Я був вдячний йому за цю увагу, хоча й не збирався скористатися його пропозицією, бо вже остаточно зважився на подорож до Берліна і з нетерпінням чекав тієї хвилини, коли приїду до мілорда маршала, адже був твердо тоді переконаний, що тільки біля нього матиму нарешті справжній спокій і гарантоване щастя.

Коли я від’їжджав з острова, Кіршберґер супроводжував мене до Б’єна. Там я зустрів Вільдремета і ще кількох інших б’єнців, які чекали мене на пристані. Ми всі разом пообідали в готелі. Тут моєю першою турботою було замовити екіпаж: я хотів їхати наступного ранку. За обідом ці добродії знову взялися мене упрошувати, щоб я залишився серед них, – і то так палко, з такими зворушливими умовляннями, що, незважаючи на всі мої рішення, серце моє, яке ніколи не вміло опиратися лагідному ставленню, розчулилося. А вони, побачивши мої вагання, напосіли так, що я нарешті дав їм перемогти себе, погодившись залишитися в Б’єні ще на якийсь час, хоча б до наступної весни.

Вільдремет зараз підшукав мені помешкання, на всі лади розхвалюючи мені як знахідку погану кімнатку на четвертому поверсі з вікнами на задвірок, де погляд мій тішила виставка смердючих шкур якогось чинбаря. Хазяїном помешкання був маленький чоловічок, паскудний з вигляду, з хитрою, лукавою фізіономією, а вже назавтра я дізнався, що він до того ж гульвіса, картяр, і про нього в кварталі вельми погана слава. Він не мав ані дружини, ані дітей, ані прислуги. Тож відтепер я цілими днями змушений буду сумно сидіти, зачинившись у своїй самотній кімнаті. Так сталося, що в найрадіснішій у світі країні мені було створено такі нестерпні умови, що я міг за