Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Ти не зібрав потрібних паперів, що узаконили б убивство в цьому королівстві, — відказав на це Морок.

— А хіба ми не стоїмо над їхніми законами?

Морок аж випустив Цуп і, підійшовши, вмазав посіпаці ляпаса.

— Без закону не залишиться нічого. Ти коритимешся їхнім правилам і визнаватимеш норми їхнього правосуддя. Закон — це все, що в нас є. Єдина безсумнівна річ у цьому світі.

Цуп прикипіла поглядом до хлопця на порозі смерті, який затискав руками шию, наче силкуючись зупинити кровотечу. Ці його сльози…

Ззаду підходив інший поплічник Морока.

— Тікайте! — вигукнув В’юнок.

Цуп здригнулася.

— Тікайте!

І вона кинулася бігти.

Проскочила повз Морока й проштовхалася крізь візирів, які зойкали і охали з побаченої смерті. Влетівши в покої Верховного, вона сковзнула через стіл, схопила з таці ще одну булку, метнулася в спальню і за мить була за вікном.

— Уверх, — сказала дівчинка В’юнкові, а відтак запхала в рот булку.

«Спустошувач» поплівся вгору по стіні, й Цуп, обливаючись потом, подерлася вище. А за мить із вікна під нею вистрибнув один із Морокових людей.

Поблискуючи в темряві Сколкозбройцем, що віддзеркалював зоряне світло, він метався припалацовою територією, роззираючись на всі боки в пошуках Цуп, але вгору не глянув.

Тож злодійка благополучно досягла купола і сховалася серед тіней. Сіла навпочіпки, обхопивши руками коліна, й відчула озноб.

— Ви його заледве знали, — сказав В’юнок. — Але горюєте.

Дівчинка кивнула.

— Ви бачили багато смертей, і мені це відомо. Хіба ви до них не звикли? — спитав він.

Та похитала головою.

Внизу Мороків поплічник віддалявся, чимраз розширюючи радіус пошуків. Цуп була вільна. Вона мала лише перетнути купол, зісковзнути по стіні з протилежного боку і зникнути.

А що то за рух на мурі, яким обнесено припалацову територію? Так, ті рухомі тіні — люди. То решта злодіїв перелазили на той бік, щоб зникнути в темряві. Як вона й очікувала, Гукін покинув племінника.

Хто оплаче Ґокса? Ніхто. Його забудуть, викреслять із пам’яті.

Цуп розімкнула руки й поповзла випуклою цибулиною даху до вікна, крізь яке допіру проникла в палац. Ліани з насіння, на відміну від В’юнкових, були досі живі. Вікно заросло ними, й вітер погойдував їхнє листя.

«Рятуйся! — волали інстинкти. — Тікай!»

— Недавно ти говорив про якусь Ре… — прошепотіла Цуп.

— Регенерацію, — підказав В’юнок. — Кожен зв’язок дає змогу повелівати двома Сплесками. Ви маєте вплив на ріст.

— А я можу застосувати його, щоб урятувати Ґокса?

— Якби ви мали ліпшу підготовку… тоді так. А наразі, сумніваюся. Ви не дуже сильна й не надто вправна, а він, мабуть, уже мертвий.

Цуп торкнулася одної з ліан.

— Чому вам небайдуже? — спитав В’юнок знову.

У його тоні лунала цікавість. Не докір, а намагання зрозуміти.

— Бо комусь має бути небайдуже.

Цього разу Цуп — хай що вона відчувала нутром — вчинила навпаки і, залізши крізь вікно, стрілою перетнула кімнату.

В горішній коридор. На сходи. Вона навіть не збігла, а зіскочила ними, пролетівши більшість дистанції. У двері. Ліворуч. По коридору. Знову ліворуч.

У багато декорованому коридорі юрмилися люди. Змішавшись із людською товкотнечею, крадійка пробралася наперед. Диво-здібності для цього не знадобилися — Цуп прослизала там, де натовп був менш щільний, аж відколи почала ходити.

Ґокс лежав у калюжі крові, яка темніла на розкішному килимі, а довкола нього стишено перемовлялися охоронці й візири.

Цуп підповзла до хлопця, чиє тіло ще не охололо, але кров, здавалося, спинилась. Ґоксові очі були заплющені.

— Надто пізно? — шепнула дівчинка.

— Не знаю, — відказав В’юнок, звиваючись поруч неї.

— Що мені робити?

— Я… Господарко, я не певен. Перехід у ваше царство дався мені важко й, попри вжиті застережні заходи, залишив прогалини в пам’яті. Я…

Цуп поклала Ґокса на спину, обличчям до неба. Їй справді мало бути байдуже до цього хлопця. Вони заледве встигли познайомитися, й він повівся по-дурному. Вона ж казала йому повертатися нагору.

Але в цьому була вся Цуп. Інакше вона не могла.

«Я маю пам’ятати про забутих».

Цуп нахилилася над Ґоксом і, торкаючись його чола своїм, зробила видих. Із її вуст злетіло не знати що — пасмо осяйного світла — й зависло перед губами хлопчини.

«Ну ж бо…»

Хмаринка прийшла в рух і всоталася в Ґокса крізь рот.

На плече Цуп лягла чиясь рука й відтягнула її від хлопчини. Дівчинка обм’якла, відчуваючи раптову знемогу — таку, що навіть триматися на ногах було важко.

— Пішли, — сказав Морок і поволік її подалі від натовпу.

Ґокс ворухнувся, й візири, охнувши, зосередили всю увагу на хлопцеві, а той, застогнавши, підвівся в положення сидячи.

— Схоже, що ти — Вістретанцівниця, — зронив він, ведучи її коридором, доки гамірка юрба прилинула до Ґокса. Цуп спотикалася, але чоловік не давав їй упасти. — А я все гадав: до якого ж із двох орденів ти належиш?

— Це диво! — вигукнув хтось із візирів.

— Єзір явив нам знак! — сказав якийсь преосвященний.

— Вістретанцівниця? — перепитала дівчинка. — Я не знаю, що це означає…

— Вістретанцівники були колись славетним орденом, — пояснив Морок, ведучи її коридором. Увага кожного була прикута до Ґокса, й на них ніхто не дивився. — Ти дієш наосліп, а вони були сама краса та грація. Їм було до снаги промчати на швидкості найтоншим канатом, перетанцьовувати з даху на дах і нестися полем бою, наче стрічка на вітрі.

— Звучить… дивовижно.

— Ще б пак. Шкода, що вічна зашореність заважала їм правильно оцінити порівняльну важливість речей. Здається, ти теж маєш їхню натуру й стала одною з них.

— Я ненавмисне, — відказала Цуп.

— Знаю.

— Чому… навіщо ви полюєте на мене?

— В ім’я правосуддя.

— Але ж злочинців — сила-силенна, — заперечила дівчинка. Кожне слово доводилося вимучувати. Говорити було важко. І навіть думати. Яка ж вона змучена! — Ви… могли б ловити вбивць, ватажків кримінального світу. Але обрали мене. Чому?

— Вони, мабуть, огидні, але це не дилетанти, що займаються мистецтвами, які здатні повернути у цей світ Руйнацію. — Від його слів віяло крижаним холодом. — Таких, як ти, потрібно зупинити.

Цуп заціпеніла. Вона силкувалася прикликати диво-здібності, але досі зужила весь заряд. А потім, певне, навіть більше од того.

Морок розвернув затриману й штовхнув її до стінки. Дівчинка не встояла на ногах і, скулившись, осіла додолу. В’юнок не відставав від господарки, снуючи суцвіття повзучих ліан.

Чоловік опустився навколішки позаду крадійки й виставив руку.

— Я врятувала хлопчика, — мовила Цуп. — Хіба це поганий вчинок?

— Хороший, поганий… Це не має значення, — відказав Морок.

У його руку вклався Сколкозброєць.

— Вам просто байдуже, еге ж?

— Так, байдуже, — підтвердив той.

— А даремно, — через силу заперечила Цуп. — Вам варто… варто спробувати. Свого часу я прагнула стати такою, як ви. Але в мене не вийшло. Це було… наче й не жити…

Морок заніс Зброю.

Цуп зажмурилася.

— Її помилувано!

Хват Морока, який стискав її за плече, поміцнішав.

Почуваючись цілковито спустошеною — немовби її