Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

— Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо... Авжеж... — Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.

— Які дурниці, — раптом сказала Наташа, — медовий місяць і що саме щастя в перший час. Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам’ятаєш, як ми сварилися? І завжди я була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам’ятаю навіть.

— Усе про одно, — сказав П’єр, усміхаючись, — ревну...

— Не кажи, терпіти не можу, — вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її очах. — Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.

— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би.

Вони помовчали.

— Ах, знаєш? Коли ти в кабінеті говорив, я дивилась на тебе, — заговорила Наташа, очевидно намагаючись відігнати набіглу хмарину. — Ну, дві краплі води ти на нього схожий, на хлопчика. (Так вона називала сина.) Ой, час до нього йти... Прийшло... А жаль іти звідси.

Вони замовкли на кілька секунд. Потім раптом одночасно повернулись одне до одного і почали щось говорити: П’єр почав самозадоволено й захоплено; Наташа — тихо, щасливо усміхаючись. Стикнувшись, вони обоє зупинилися, даючи одне одному дорогу.

— Ні, ти що? говори, говори.

— Ні, ти скажи, я так, дурниці, — сказала Наташа. П’єр сказав те, що він почав. Це було продовження його самозадоволених міркувань про його успіхи в Петербурзі. Йому здавалося в цю хвилину, що він мав покликання дати новий напрям всьому російському суспільству і всьому світові.

— Я хотів сказати тільки, що всі думки, які мають величезні наслідки, — завжди прості. Вся моя думка в тому, що коли люди порочні зв’язані між собою і становлять силу, то людям чесним треба зробити тільки те ж саме. Тож як просто.

— Авжеж.

— А ти що хотіла сказати?

— Я так, дурниці.

— Ні, все-таки.

— Та нічого, пусте, — сказала Наташа, ще світліше засяявши усмішкою, — я тільки хотіла сказати про Петю: сьогодні няня підходить узяти його від мене, він засміявся, зажмурився і притулився до мене — певне, думав, що сховався. Страшенно милий. Ось він кричить. Ну, прощавай! — І вона пішла з кімнати.

У той самий час унизу, у відділенні Миколеньки Болконського, в його спальні, як завжди, горіла лампада (хлопчик боявся темряви, і його не могли відучити від цієї вади). Десаль спав високо на своїх чотирьох подушках, і його римський ніс робив рівномірні звуки хропіння. Миколенька, щойно прокинувшись, у холодному поту, з широко розкритими очима, сидів на своєму ліжку і дивився перед собою. Страшний сон розбудив його. Він бачив уві сні себе і П’єра в касках — таких, які було намальовано у виданні Плутарха. Вони з дядьом П’єром йшли попереду величезного війська. Військо це складалося з білих косих ліній, що наповнювали повітря так, як те павутиння, що літає восени і що його Десаль називав le fil de la Vierge[462]. Попереду була слава, з таких самих ниток, як і ці, тільки трохи цупкіших. Вони — він і П’єр — линули легко і радісно все ближче та й ближче до мети. Раптом нитки, які рухали їх, стали ослабати, плутатися; стало важко. І дядьо Микола Ілліч зупинився перед ними у грізній і суворій позі.

— Це ви зробили? — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера. — Я любив вас, але Аракчеєв звелів мені, і я уб’ю першого, хто рушить вперед. — Миколенька оглянувся на П’єра; але П’єра вже не було. П’єр був батько — князь Андрій, і він не мав образу і форми, але він був, і, бачачи його, Миколенька почував млявість любові: він почував себе безсилим, безкостим і плинним. Батько голубив і жалів його. Але дядьо Микола Ілліч все ближче й ближче наступав на них. Жах охопив Миколеньку, і він прокинувся.

«Батько, — думав він. — Батько (хоч у домі було два схожих портрети, Миколенька ніколи не уявляв князя Андрія в людському образі), батько був зі мною і голубив мене. Він схвалював мої думки, він схвалював думки дядя П’єра. Хоч би що він говорив — я зроблю це. Муцій Сцевола спік свою руку. Але чому ж і в мене в житті не буде того самого? Я знаю, вони хочуть, щоб я вчився. І я буду вчитися. Але коли-небудь я перестану; і тоді я зроблю. Я тільки про одно прошу бога: щоб було зі мною те, що було з людьми Плутарха, і я зроблю те саме. Я зроблю краще. Усі взнають, усі полюблять, усі захопляться мною». І раптом Миколенька відчув ридання, що охопили його груди, і заплакав.

— Etes vous indisposé?[463] — обізвався Десаль.

— Non[464], — відповів Миколенька і ліг на подушку. «Він добрий і гарний, я люблю його, — думав він про Десаля. — А дядьо П’єр! О, яка чудова людина! А батько? Батько! Батько! Так, я зроблю те, чим навіть він був би задоволений...»

Частина друга

I

Об’єктом історії є життя народів і людства:. Безпосередньо вловити і обійняти словом — описати життя не тільки людства, але й одного народу, — неможливо.

Колишні історики часто застосовували один простий прийом для того, щоб описати і вловити на перший погляд невловне — життя народу. Вони описували діяльність поодиноких людей, що управляли народом; і ця діяльність була для них вираженням діяльності цілого народу.

На запитанні про те, яким чином поодинокі люди примушували діяти народи за своєю волею і чим керувалась сама воля цих людей, історики відповідали: на перше запитання — визнанням волі божества, яка підкоряла народи волі однієї обраної людини; і на друге запитання — визнанням того ж божества, що спрямовувало цю волю обраного до призначеної мети.

Таким чином, питання ці розв’язувались вірою в безпосередню участь божества у справах людства.

Нова наука історії в теорії своїй відкинула обидва ці положення.

Здавалося б, що, відкинувши вірування древніх про підлеглість людей божеству і про певну мету, до якої ведуться народи, нова наука мала б вивчати не вияви влади, а причини, що утворюють її. Але вона не зробила цього. Відкинувши в теорії погляди колишніх