Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Ну, їй уже покращало, — бадьоро мовила Еді. Вона поклала Гаррієт на тумбочку книжку. — Ось, принесла, щоб тобі не було так нудно.

Гаррієт лягла на подушку й слухала, як вони розмовляють, знайомі голоси перепліталися в сяйну гармонійну маячню. Далі вона опинилася деінде, у темній синій галереї із завішаними меблями. Дощ усе не вщухав.

— Тетті? — гукнула вона й сіла у світлій палаті. Був той же день, тільки пізніше. Сонячне світло на протилежній стіні видов­жилося й перемістилося, ковзнуло по стіні, доки не розлилося на підлозі лянсуватою калюжею.

Вони зникли. Гаррієт очамріла, ніби вийшла з темного показу фільму на несподіване денне сяйво. На тумбочці поруч — товста знайома книжка у синій обкладинці: «Капітан Скотт». Коли її побачила, серце запурхало; суто для певності, що їй нічого не мариться, Гаррієт потягнулася й поклала на книжку долоню, а тоді — попри головний біль і захмелілий стан — вона напружено сіла в ліжку й спробувала трохи почитати. Проте поки вона читала, тиша лікарняної палати поступово перетікала в крижану неземну статичність, і невдовзі в Гаррієт виникло неприємне відчуття, ніби книжка з нею — з Гаррієт — розмовляє прямо й надзвичайно тривожно. Через кожні кілька рядків якась фраза дуже різко виступала з прицільним значенням, ніби сам капітан Скотт звертався безпосередньо до неї, ніби він у своїх щоденниках із Полюса свідомо закодував для неї низку особистих повідомлень. Через кожні кілька рядків її вражала якась нова значущість. Гаррієт намагалася прогнати цю думку, але це не допомагало, і скоро вона так перелякалася, що мусила відкласти книжку.

Повз відчинені двері пройшов лікар Брідлав, тоді зупинився й побачив, як вона рівно сидить на ліжку, перелякана й стривожена.

— Ти чому не спиш? — вимогливо спитав він. Він увійшов і подивився її планшетку, вираз його щокатого обличчя ніяк не змінився, а тоді потупотів собі геть. За п’ять хвилин у палату прибігла медсестра зі ще однією гіподермічною голкою.

— Давай, перевертайся, — відрубала вона. Чомусь вона ніби злилася на Гаррієт.

Коли медсестра пішла, Гаррієт не відривала обличчя від подушки. Ковдри були м’які. Звуки розтягувалися й гладенько пролітали над головою. А далі її понесло вниз, у гнітючу порожнечу, стару невагомість перших кошмарів.

— Але я не хотіла чаю, — мовив знайомий капризний голос.

Тепер у палаті було темно. Усередині було двоє людей. У них навколо голів короною палало слабеньке світло. Тоді, на власний розпач, Гаррієт почула голос, якого вже давно не чула: голос батька.

— У них є лише чай. — Він говорив підкреслено ввічливо, на межі з сарказмом. — Хіба ще кава й сік.

— Я ж казала не спускатись аж у кафетерій. У коридорі є машина з кока-колою.

— Якщо не хочеш, то не пий.

Гаррієт старалася зовсім не рухатися, очі наполовину заплющила. Завжди, коли її батьки були в приміщенні удвох, там ставало холод­но й некомфортно, хай як коректно вони поводилися між собою. «Чому вони тут? — сонно подумала вона. — Краще б Тетті й Еді».

А тоді вона очманіла, почувши, як батько називає ім’я Денні Ретліффа.

— Як же зле, правда? — говорив він. — У кафетерії тільки про це й розмовляли.

— Що?

— Денні Ретліфф. Маленький друг Робіна, не пам’ятаєш такого? Він деколи приходив до нас на подвір’я гратися.

«Друг?» — подумала Гаррієт.

Прокинувшись цілком, коли серце заторохтіло так шалено, що довелося докладати зусиль, щоб не тремтіти, вона лежала із заплющеними очима й слухала. Почула, як батько сьорбає каву. Далі він продовжив:

— Приходив до нас. Опісля. Такий потріпаний малий, не пам’я­таєш? Постукав у двері й вибачився, що не прийшов на похорон, бо не мав як приїхати.

«Але це ж неправда, — подумала охоплена панікою Гаррієт. — Вони ж один одного ненавиділи. Іда сама казала».

— А, точно! — Материн голос ожив, озвався якимсь болем. — Бідолаха. Пам’ятаю його. Який жах.

— Так дивно. — Батько Гаррієт тяжко зітхнув. — Ніби лише вчора вони з Робіном бавилися на подвір’ї.

Гаррієт заціпеніла від жаху.

— Мені так шкода було, — сказала мама, — так шкода, коли недавно почула, що він вліз у проблеми.

— Такого було не оминути, з тією сімейкою.

— Ну, вони не всі такі погані. Я в коридорі зустріла Роя Даяла, а той сказав, що один з інших братів заходив подивитися, як тут Гаррієт.

— Що, серйозно? — Батько знову сьорбнув кави. — Думаєш, він її знає?

— Та я б не здивувалася зовсім. Мабуть, тому й заходив.

Розмова перейшла на інші теми, поки Гаррієт — охоплена страхом — завмерла, втиснувшись обличчям у подушку. Їй жодного разу не спало на думку, що вона могла помилитися у своїй підозрі щодо Денні Ретліффа — просто помилитися. А що, як він зовсім не вбивав Робіна?

Вона не готувалася до чорного жаху, що накрив її після цієї думки, ніби за спиною заклацнулася пастка, і відразу спробувала викинути це з голови. Денні Ретліфф винен, вона точно знає; це єдине логічне пояснення. Вона знає, що він наробив, навіть якщо більше ніхто цього не знає.

Та все одно, зненацька й величезною силою її охопив сумнів, а з ним і страх, що вона наосліп влізла в щось жахливе. Вона спробувала заспокоїтися. Денні Ретліфф убив Робіна; вона знає, що це правда, так мусить бути. Проте, коли намагалася чітко пригадати собі, як саме вона зрозуміла, що це правда, причини в голові були вже не такі ясні,