Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Гаррієт вкусила себе зсередини за щоку. Чому вона була настільки переконана, що то він? Якийсь час вона була страшенно певна; ця думка відчувалася правильною, а це й було найважливіше. Але — ніби огидний присмак у роті — поруч тримався якийсь нудотний страх, який відмовлявся минати. Звідки в неї та певність? Так, Іда їй багато чого розповіла — але зненацька ті оповіді (сварки, крадений велосипед) уже не здавалися такими переконливими. Хіба Іда не ненавиділа Гелі просто так, без причини? І коли Гелі приходив гратися, хіба Іда не сердилася від імені Гаррієт, не переймаючись тим, хто ж справді винен у суперечці?

Може, вона має рацію. Може, він справді це зробив. Але тепер, як вона точно знатиме? Гаррієт замлоїло від спогаду про руку, що дряпалася кудись із зеленої води.

«Чому я не спитала? — подумала вона. — Він був просто там». Але ні, вона надто злякалася й хотіла просто втекти.

— Ой, дивися! — зненацька гукнула мама і підвелася. — Вона прокинулася!

Гаррієт завмерла. Настільки занурилася в думки, що забула заплющити очі.

— Дивися, хто тут, Гаррієт!

Батько встав, підійшов до ліжка. Навіть у тьмяній палаті Гаррієт помітила, що відколи вона бачила його востаннє, він трохи набрав ваги.

— Давно старого татуся не бачила, правда? — мовив він. У жартівливому настрої він любив називати себе «старим татусем». — Як моя дівчинка?

Гаррієт витерпіла поцілунок у чоло й погладжування щоки — похапцем, вигнутою долонею. То була звична ніжність з боку батька, але Гаррієт це страшенно не подобалося, особливо від долоні, що іноді давала їй лютого ляпаса.

— Як почуваєшся? — запитав він. Він курить сигари; це вона зрозуміла із запаху. — Добряче ти тим лікарям голову накрутила! — Він це вимовив так, ніби йшлося про якесь велике академічне чи спортивне досягнення.

Мама нервово метушилася.

— Діксе, може, їй бракує сил розмовляти.

Батько, не обертаючись:

— Якщо не хоче, то не мусить говорити.

Роздивляючись батькове опасисте бурякове обличчя, шпаркі спостережливі очі, Гаррієт сильно захотілося запитати його про Денні Ретліффа. Але вона боялася.

— Що? — запитав батько.

— Я нічого не сказала.

Голос Гаррієт здивував її саму, такий він виявився дряпучий і ослаблий.

— Ні, але збиралася. — Батько дивився на неї ласкавими очима. — Що таке?

— Діксе, дай їй спокій, — тихо буркнула мама.

Батько повернув голову — швидко, без слів — рухом, який Гаррієт знала дуже добре.

— Ну вона ж утомлена!

— Я знаю, що вона втомлена. І я втомлений, — мовив батько холодним і надміру ввічливим тоном. — Я сюди вісім годин у машині їхав. А тепер мені з нею поговорити не можна?

Коли вони нарешті пішли — відвідувачам дозволяли залишатися до дев’ятої — Гаррієт надто боялася лягати спати, тож сиділа в ліжку, очима впившись у двері зі страху, що священник повернеться. Навіть сам необ’явлений приїзд батька вже викликав тривогу, — особливо зважаючи на нову загрозу переїзду в Нешвілл, — але тепер це хвилювало її найменше; хтозна, на що священник здатен тепер, коли Денні Ретліфф помер?

Тоді вона згадала про шафку зі зброєю, і в неї похололо на душі. Батько не перевіряв її щоразу, як приїздив додому, — зазви­чай лише в сезон полювання, — але буде якраз у стилі її життя, якщо він таки вирішить перевірити. Може, викидати пістолет у річку було помилковим рішенням. Якби Гелі заховав його на подвір’ї, Гаррієт могла б поставити його на місце, проте вже пізно.

Їй і на гадку ніколи не спало, що він так швидко буде вдома. Звісно, вона нікого не застрелила з того пістолета, — чомусь Гаррієт про це вічно забувала, — і якщо Гелі не збрехав, тепер він лежить на дні річки. Якщо батько перевірить шафку й помітить, що його немає, він же не пов’яже це зникнення з нею?

А також лишався Гелі. Вона майже нічого не розповіла йому з реальної історії, — що добре, — але сподівалася, він не надто перейматиметься відбитками пальців. Чи зрозуміє він зрештою, що йому нічого не заважало здати її? Доки він допетрає, що там його слово проти її — на той час, напевно, уже буде пізно.

Люди не зважають. Їм однаково; вони забудуть. Невдовзі, якщо вона й залишила якісь сліди, вони похолонуть. Так же й сталося з Робіном? Сліди похололи. І тут Гаррієт спала на думку огидна річ: що вбивця Робіна — хай хто це зробив — мабуть, у якусь мить сидів, роздумуючи над цими ж речами.

«Але я нікого не вбила, — сказала вона собі, втупившись у покривало. — Він втопився. Я не могла нічим допомогти».

— Що, любуню? — перепитала медсестра, яка перевіряла її крапельницю. — Тобі щось треба?

Гаррієт сиділа нерухомо, покусуючи кісточки пальців і втупившись у біле покривало, доки медсестра не вийшла.

Ні: вона нікого не вбила. Але вона винна в його смерті. А він, напевно, зовсім нічого Робінові не зробив.

Від таких думок Гаррієт почало нудити, і вона спробувала — уперто — думати про щось інше. Вона зробила, що мусила; тож по-дурному було б на цьому етапі сумніватися в собі й своїх методах. Згадала пірата Ізраеля Гендса, що плавав у криваво-теплих водах за бортом «Іспаньйоли», і в тих героїчних мілинах було щось кошмарне й видовищне: жах, фальшиві небеса, безкрайнє безпам’ятство. Корабель втрачено; вона пробувала повернути його самотужки. Вона майже