Айн Ренд - Джерело

посірілу білизну, розвішану на мотузках у вузьких проходах між будинками — і жодних ознак життя, лише злоякісний розпад.

— Оце все твоє? — запитав Рорк.

— Усе це.

— Чому ти показуєш мені це? Ти розумієш, що показувати це архітекторові гірше, ніж показати йому поле, всипане непохованими трупами?

Вайненд указав на викладений білими кахлями фасад нової їдальні через дорогу:

— Зайдемо туди?

Вони сіли біля вікна за чистий металевий столик, і Вайненд замовив каву. Здавалося, він почувається як вдома, як у найвишуканіших ресторанах міста; його елегантність дивовижно змінювала це місце — не ображала його, а перетворювала, наче присутність короля, який ніколи не змінює своєї поведінки і надає нового вигляду кожному будинку, до якого заходить, роблячи з нього палац. Він нахилився вперед, поклавши лікті на стіл, дивлячись на Рорка крізь пару від кави, звузивши очі й усміхаючись. Він вказав пальцем на вулицю за вікном:

— Це моя перша придбана нерухомість, Говарде. Це було дуже давно. Відтоді я до неї не торкався.

— Навіщо ж вона тобі?

— Для тебе.

Рорк підніс до рота важку білу чашку з кавою і пильно подивився на Вайненда примруженими і теж насмішкуватими очима. Він знав, що Вайненд очікує жадібних запитань і терпляче чекав, поки він сам усе докладно пояснить.

— Ти впертий покидьок, — реготнув Вайненд, поступаючись. — Гаразд. Слухай. Я тут народився. Щойно зміг дозволити собі купувати нерухомість, почав скуповувати цей район. Будинок за будинком. Квартал за кварталом. Мені знадобилося багато часу. Я міг би купити кращу нерухомість і швидше заробити, як я це зробив згодом, але я чекав, поки скуплю тут усе. Хоча й знав, що роками не матиму із цього зиску. Знаєш, ще тоді я вирішив, що коли-небудь збудую тут хмарочос Вайненда… Добре, не кажи нічого — я зрозумів усе з виразу твого обличчя.

— О Боже, Ґейле!

— У чому річ? Ти хочеш це зробити? Справді хочеш?

— Мабуть, я віддав би за це півжиття — але тоді, коли не мав змоги його збудувати. Це те, що ти хотів почути?

— Щось таке. Я не вимагатиму в тебе життя. Але було приємно побачити хоч раз, як тобі забило памороки. Приємно, що тебе це так вразило.

Це означає, ти розумієш, що означає хмарочос Вайненда. Найвища споруда в місті. І найвеличніша.

— Я знаю, що це саме те, чого ти потребуєш.

— Поки що я не збираюся будувати його. Я чекав на нього всі ці роки. І тепер ти чекатимеш разом зі мною. Ти знаєш, що мені подобається тебе отак мучити? Що я завжди цього хотів?

— Знаю.

— Я привів тебе сюди, щоб сказати, що цей будинок буде твій, коли я вирішу його збудувати. Я чекав, тому що знав: час іще не настав. Відколи ми познайомилися, я зрозумів, що готовий — і не тому, що ти саме той архітектор. Але ми повинні зачекати ще трохи, рік або два, поки країна знову стане на ноги. Зараз будівництво не на часі. Звісно, всі кажуть, що хмарочоси відійшли в минуле. Що вони застаріли. Мені на це начхати. Він оплатиться. Фірми Вайненда розкидані по всьому місту. Я хочу перевести їх під один дах. І я маю достатньо впливу на важливих людей, щоби змусити їх винайняти решту приміщень. Можливо, це буде останній хмарочос у Нью-Йорку. Тим краще. Найвеличніший і останній.

Рорк дивився у вікно на безформні руїни.

— Говарде, це все потрібно знести. Геть усе. Зрівняти із землею. Це місце, в якому не я керував. Тут буде парк і хмарочос Вайненда… Найкращі будинки в Нью-Йорку програють, тому що їх втулили серед решти будинків, де їх ніхто не бачить. Мій будинок буде видно. Це змінить усю околицю. Нехай інші наслідують нас. Не найкраще розташування, скажуть вони? А хто визначає, яке розташування найкраще? Вони ще побачать. Це може стати новим центром міста — коли Нью-Йорк знову оживе. Я запланував це, коли «Знамено» було лише другорядною шматою. І я не прорахувався, правда ж? Я знав, ким стану… Пам'ятник моєму життю, Говарде. Пам'ятаєш, що ти сказав, коли вперше прийшов до мого кабінету? Про ствердження мого життя. У моєму минулому були періоди, що мені не надто подобаються. Але все, чим я пишаюся, залишиться. Коли мене не стане, цей будинок буде Ґейлом Вайнендом… Я знав, що настане час і я знайду достойного архітектора. Але я не знав, що ця людина означатиме для мене набагато більше, ніж просто найманий архітектор. Я радий, що так сталося. Це наче винагорода. Це моя покута. Моє останнє і найкраще досягнення стане також твоїм найбільшим досягненням. Це буде не лише пам'ятник мені, а й найкращий дар, що я можу його запропонувати людині, яка означає для мене значно більше, ніж будь-хто інший. Не супся, ти знаєш, що ти означаєш для мене. Поглянь на це жахіття по той бік вулиці. Я хочу сидіти тут і спостерігати, як ти на це дивишся. Ми це все зруйнуємо — ти і я. Ось із чого постане цей будинок — хмарочос

Ґейла Вайненда, збудований Говардом Рорком. Я чекав на це, відколи народився. Відколи ти народився, ти теж чекав на свій великий шанс. Ось він, твій шанс, на протилежній стороні вулиці. Твій — від мене.

10

Дощ закінчився, але Пітер Кітінґ хотів, щоб він почався знову. Тротуари виблискували, на стінах будинків з'явилися темні плями, а оскільки дощу вже не було, здавалося, що місто вкрилося холодним потом. Повітря обважніло у передчасних сутінках, бентежачи, мов передчасна старість, а вікна світилися жовтими каламутними плямами. Кітінґ не потрапив під дощ, але почувався так, наче змок до кісток.

Він рано вийшов із роботи і пішов додому пішки. Бюро вже віддавна здавалося йому несправжнім. Реальними були лише вечори, коли він крадькома прослизав до Роркового помешкання. Нікуди він не прослизав і не крадькома, сердито переконував він себе, але знав, що це саме так; навіть якщо він входив до будинку Енрайта через центральний вхід і піднімався ліфтом, як будь-яка людина, яка виконує законне доручення. Його огортав туманний неспокій, бажання пильно вдивлятися в кожне обличчя, страх, що його впізнають; переслідувало почуття незрозумілої провини, не перед певною особою, а значно лякливіше почуття провини невідомо перед ким.

Він взяв Роркові ескізи для кожної деталі Кортландту — і його працівники зробили на їхній основі робочі креслення. Він вислухав інструкції Рорка, запам'ятав аргументи, що мав навести своїм працівникам у разі можливих заперечень. Він записував усе, наче магнітофон. Пізніше,