Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

десь тут така штука, що здатна вимкнути оті інопланетянські

артефакти й повернути нашому «Росі» здатність літати, а цим би

й вирішилася ціла купа наших проблем.

Еймос набурмосився. Голден поспостерігав, як сіпається

обличчя його великого механіка, коли той подумки формулював

запитання й подумки, либонь, сам собі на них і відповідав.

Зрештою він тільки й сказав:

— Гаразд. Я тут попильную.

— Будь тут, коли я повернуся, великий чоловіче! — сказав

Голден і ляснув Еймоса по плечу.

— Останній вистою, мов скеля непорушний! — пожартував, усміхаючись, Еймос. — Таке мені на роду написано.

Кілька хвилин Голден розшукував ту комору з химерною

колоною посередині, та коли знайшов її нарешті, перебував у

ній сам лише Міллер. Насупленим поглядом детектив немовби

спитав: «Яке барило тебе так надовго забарило?» Але Голден

тільки рукою махнув — та й відмахнувся.

Міллер відвернувся, підійшов до того прехимерного стояна

посеред приміщення — і щез у ньому! Ну чим не привид, що

проходить крізь стіни? А ще за кілька секунд стоян безгучно

розколовся посередині й розсунувся на боки, відкривши крутий

пандус, що вів униз у пітьму.

— І це завжди було тут? — запитав Голден. — Бо якщо й справді

це було, а ти б сказав про це нам, то це могло б урятувати кілька

життів, коли нагрянула буря.

— Якби тоді ти був там, де я міг би розмовляти з тобою, то я, можливо, й сказав би тобі це, — відповів Міллер, по-поясанськи

піднісши руки догори, замість стенути плечима. Але ти й без

мене досить добре дав цій біді раду. А зараз хутко вглиб

пандусом! Бо ми й так припізнились.

Пандус скінчився на глибині якихось п’ятдесяти метрів, упершись у металеву стіну. Міллер торкнув її, і стіна, не мавши

ніяких видимих швів чи стиків, розсунулася, мов райдужка ока.

— Всі на борт! — скомандував Міллер. — Це наша мандра.

Голден пригнувся, аби пролізти в невеличкий круглий отвір, і

опинився у металевому кубі зі стороною в два метри. Він сів на

підлогу, а тоді ковзь по стінці — уже й лежить на спині.

— Це лише частина тієї старої системи матеріального

перенесення, — сказав Міллер, але Голден його не почув, бо вже

міцно спав.

Інтерлюдія. Дослідник

…воно

вихоплюється

вихоплюється

вихоплюється

вихоплюється…

Сто тринадцять разів на секунду вихоплюється воно, й

Дослідник вихоплюється з ним разом. Рухається слідом за ним.

Спостерігає. Воно вихоплюється заради якогось знаку, що його

ніколи не знайде. Воно не розчаровується, не гнівається. Воно

вихоплюється тому, що вихоплюється. Що знайде, те й

використає, аби вихопитися ще далі, й таким чином знаходить

більше і сягає далі. Ніколи не опиниться воно досить далеко.

Цього факту воно не усвідомлює.

Дослідник знає, і знає також, що й воно знає. Усвідомлення в

такому собі неусвідомлюваному контексті. Свідомість у рямцях

якоїсь несвідомої системи. Ось чому там немає нічого особливо

нового. Дослідник зітхає, бажає випити пивця, знає, що це —

артефакти моделі. Існував колись посівний кристал, що мав ім’я.

Він любив і впадав у відчай. Він боровся й зазнавав поразок, і

перемагав ціною великих жертв. Ніщо з того всього не мало

значення. Він шукав таких речей, яких бракувало. Шукав людей, яких бракувало. Вся інформація про нього береться з цього

факту. Припускається: щось тут є, а його немає.

Натомість є якесь мертве місце. Така місцина, де є ніщо. Від

якої все сахається. Дослідник вихоплюється, але ж те, що

вихоплюється, гине. Дослідник перестає вихоплюватися.

Вичікує. Міркує.

Щось тут колись було. Щось вибудувало все це, але лишило

недоїдений обід на столі. Будівничі й інженери, що були

постворювали, посполучали тисячу світів, жили тут і тут

повмирали, лишивши по собі оті повсякденні чудеса, мов кості в

пустелі. Дослідник знає це. Цей світ є сцена якогось усесвітнього

лиходійства, і та єдина річ, що тут вирізняється, — єдина та річ,

що не належить сюди, — є місце, куди ніщо не приходить. Це

такий собі артефакт