Еммі Берн - Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн

Міла 

Моє серце б'ється дуже гучно, все тіло полонить приємним страх. Мене чекають вдома. Батько справді любить мене, він усвідомив свою помилку. Так запізно, але все ж. Притискаю телефон до вуха, я все так і мовчу, навіть після безліч татових алло.

— Напевно зв'язок зник. Луна ось які особисті кордони, не могла щось краще сказати – невдоволено промовив батько, а моє серце забилось ще швидше.

— Для цієї...ще й цього забагато – я важко видихаю, не вірячи у те що чую.

На очах з'являється сльози від болю та розчарування у своїй сім'ї. Це що була вистава? Я ж дійсно на декілька хвилин повірила, що потрібна, що їм шкода.

У двері постукали та закликали мене. Наша черга, пора сказати так, поринути в інше життя.

— Алло? Донечко ти тут? Пташенятко? – тремтячою рукою я забираю телефон від вуха, та дивлюсь на екран телефону, де одним словом записано Батько.

— Якщо вона все чула Луна, ти місяцю без кишенькових будеш – це все вистава, а як дурненька повелася на неї.

Скидаю дзвінок, та переношу контакт у чорний список. У середині пустота, яка все сильніше поглинає всі емоції. Витираю свої сльози, та посміхаюсь. Я все-таки наречена, а вже потім маленька налякана дівчинка.

Нарешті виходжу із вбиральні, біля якої вже всі зібрались, але із цілого натовпу я знаю тільки Пашу та його маму. Вигляд у Доманського не дуже, він злий. В очах лють, в повітрі відчувається загроза, тільки мені вже байдуже на все.

Я без краплі страху підходу до нього, та беру за руку. Його погляд не міняється, він вивчає моє обличчя, тримаючи своїм важким поглядом.

— Тату, ходімо на вас чекають – тато, я перелякано дивлюсь у сторону звідки почула голос хлопця.

На нас дивився хлопець, років 14 не більше. Зі світлим волоссям, та карими очима , які розглядали мене із цікавістю. Хлопець високий, точно на декілька сантиметрів вищий за мене, а мій ріст на секунду 167 сантиметрів. У нього є син, це ж треба. Про це немає інформації, ні в інтернеті, ні в вищих колах. Можливо хоть та й знав, але не ми точно.

Доманський бере мене за руку та заводить у кімнату реєстрації шлюбів. Його син виходить геть, залишаючи нас одних із чоловіком який сидів за столом. Паніка полонила мій розум, що відбувається?

— Потрібно, щоб ти підписала деякі документи – Павло легенько підштовхує мене в перед, я стараюсь взяти себе в руки, та йти без страху.

— Вітаю, мене звати Максим Рильський, я адвокат сім'ї Доманських. Перед укладанням шлюбу, ви повинні ознайомитися та підписати шлюбний контракт. Ось, будь ласка, ознайомтеся, там всього лиш 20 пунктів – чоловік просовує ближче до мене документи, та подає мені ручку.

Я з дитинства знала це правило, завжди уважно читай що підписуєш. Тому прийнялась вивчати все що тут написано.

Найголовніше я не можу розголошувати будь-яку інформацію про сім'ю, та бізнес, а якщо це таки станеться. На мене чекає штраф у розмірі 8 000 000 доларів.

Також я відмовляюсь від будь-яких прав на його майно, а тим більше на частку у бізнесі. А також на все те, що ми наживемо під час шлюбу.

Зі сторони Доманського, він зобов'язується, повністю мене утримувати. Та виплачувати що місяці мені кошти у сумі не менш 30 000 грн.

Також я повинна тримати вірність, адже за це також дуже великий штраф, та конфіскація, всього що буде подарованим мені до цього моменту.

Та най абсурдніший пункт.Я повинна повністю забезпечити себе від виникнення вагітності. У разі виникнення вагітності, я повинна зробити аборт. Та вся відповідальність лежить тільки на мені, у разі відмови від аборту шлюб буде автоматично розірвано.

Не думаю, що у нас дійте до того, щоб у нас виникла дитина. Я б взагалі додала пункт, щоб мене й пальцем не чіпали.

Перечитавши все ще раз, я мовчки підписала. Я не збираюсь розповідати комусь про його сім'ю, та й нікому це розповідати. А тим більше претендувати на його майно, у мене є робота, а тим більше що місяця я буду отримувати деяку суму грошей. Яку я вирішила відкладати на чорний день.

Далі все відбувається дуже швидко, мов не зміною. Ось я вже кажу тихе так, сил на більше просто немає. У голові крутиться одна лиш думка, я нікому не потрібна.

Ми стоїмо одне на проти одного, нас оголошують чоловіком та дружиною. Але в душі від цього нічого не змінилося, я дивлюся у зелені очі, які знову мене вивчають.

За декілька секунд, його губи накривають мої, та дарують ніжний поцілунок. У душі щось оживає від нього, я підсвідомо сильніше притискаюсь до Паші. На маленьку долю секунди, я відчуваю себе під захистом, та поцілунок переривається. Весь дурман розсіюється, коли я знову зустрічаюсь із темним поглядом.

— Зайченя, ти вдало вмієш прикидатись – його слова боляче ранять, я не прикидалася.

Яка ж ти дура Міло, дозволила чомусь у середині взяти контроль над розумом. Прийди до тями, та згадай де ти, та що робиш. Стримую свої сльози, які от - от виллються в істерику. Я сильна, зможу все витримати. Гордо піднявши голову, я знову натягую посмішку, з кожним разом це все важче робити.

— Вітаю вас. Ось наш з батьком подарунок – з ніжністю промовляє мама Паші, та по очах батька по тому як він стоїть та дивиться на мене. Я розумію що він зовсім не задоволений вибором сина.

— Дякую – все що можу видавити із себе, та беру синю коробочку. Відкривши її я бачу красиву підвіску у вигляді пташки, на очах з'являються сльози.

Це підвіска, як нагадування про батька. Не думаю що вони знали, як він мене назвав у дитинстві, та це просто дивний збіг. Але більше стримувати сльози не можу, солені крапельки покотились по щічках. Біль у грудях стала все сильнішою, моє серце боляче билось, несила скинути швидкість.

— Донечко, ну чого ти – з цими словами вона обіймає мене. Заплющивши очі, я уявляла що це обійми моєї мами. Що це вона заспокоює мене, коли мені настільки страшно та боляче.

Як вам розділ? Ставте вподобання та коментуйте, напишіть свою чесну думку, мені буде цікаво почитати))) Це сильно мотивує писати далі ;)