Ема Ноель - Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель

Глава 13

Глитнувши, накриваю його руки своїми. Але я ж, мабуть, заважатиму йому.

— Нахилися трохи вперед, — звучить нова команда, — й опусти скло.

— А можна не опускати? Мені повітря бракує.

Він хмикає, але нічого не каже. Байк плавно рушає з місця, а я в жаху замружуюсь і зчіплюю пальці на руках Кліма, схопившись трохи вище зап’ясть. Відчуття, що я зараз звалюся: ноги бовтаються в повітрі, триматися незрозуміло за що, хіба що скотчем примотати себе до Кліма. Моя опора зліва переміщується разом із моєю рукою на ній на мою талію. Що він робить?

— Тримай кермо. Будь ласка! — пискнувши, намагаюся відірвати його руку від себе, але очі так і не наважуюсь розплющити.

— Я тримаю, тихіше, Ані. Все добре, — чую лагідний голос.

А за кілька секунд розумію, що він назвав мене на ім’я, хоч я йому й не говорила, як мене звати. Звідки знає? І як серед купи одягу примудрився знайти саме моє пальто, принести мою сумку? Він стежив за мною? А що як він справді з’їхав із глузду і вирішив мене вбити? Тому що я жива, а вона ні.

— Зупинися! Будь ласка, будь ласка, будь ласка… — повторюю, мов заведена.

— Ти зможеш, Ані. Нас навіть велосипедист обжене без напрягу. Розплющ очі. Тільки вперед дивись, не на дорогу.

Намагаюся відкинути паніку. Навряд чи він збирається мене вбивати. Це повна маячня. І розмовляє зі мною лагідно, м’яко, намагаючись заспокоїти. Видихнувши напружено, знаходжу в собі сили розплющити очі й подивитися в обличчя своїм страхам.

Ми й справді повземо, як черепахи. Дорога порожня, ми дотримуємось крайньої правої смуги. Хоч і однією рукою, але Клім впевнено тримає кермо, другою при цьому притиснувши мене до себе. Я трохи розслабляюсь і відчіплююсь від його руки. Усе ж таки мені буде спокійніше, якщо кермо він триматиме двома.

— Не так уже і страшно, правда? — запитує він, відпустивши мене і знову зімкнувши пальці другої руки на кермі.

Страшно, ще і як страшно. Але втекти на ходу, хоч ми й рухаємось повільно, ще страшніше.

— Скажеш, коли ми будемо на місці, — скептично заявляю, накривши його руки своїми. Так трохи спокійніше, хоч якась точка опори.

За кілька хвилин приходить усвідомлення, що я і справді нікуди не випаду. Його руки з двох боків від мене, сам він за моєю спиною наче закриває мене собою, даруючи відчуття безпеки. А якщо дивитися при цьому в далечінь, швидкість не відчувається, адже їдемо ми повільно.

Мій погляд знову зісковзує на його долоні, що міцно стискають ручки керма, і мої зверху, які щільно накрили його руки. Мої пальці між його пальцями. Дивлюся на наші руки і знову накриває дивне відчуття дежавю, ніби таке вже було. Реальність тремтить, світ навколо вкривається брижами, через мить змінюючись яскравим спогадом, у якому я чую власний дзвінкий сміх, стискаю долоні на кермі мотоцикла, відчуваю гаряче дихання на своїй шкірі, груди, щільно притиснуті до моєї спини й міцні руки на своїй талії .

— Я вмію водити мотоцикл, — свій голос чую ніби збоку, долоні самі переміщуються в спробі перехопити кермо та взяти контроль у свої руки. Я досі перебуваю немовби між реальністю та спогадами.

Клім трохи зміщується назад, поступаючись мені місцем на ходу. Знаходжу ногами опору. Тепер його руки накривають зверху мої, міцно стискають на кермі, не дозволяючи злякатися та відступити. Але я не відчуваю страху, я досі там, у спогадах. Впевнено перехопивши керування, я піддаю газу, нарощуючи швидкість до шістдесяти. Поглядаю на спідометр, дивлюся на дорогу, у дзеркала, повністю зосередившись на тому, що я роблю.

І знову я не тут, я — не я: не злякане дівчисько, неспроможне впоратися зі своїми страхами. Я інша: смілива, зухвала, впевнена в собі і, здається, до нестями закохана. Щаслива…

Клім відпускає кермо, повністю довірившись мені. Обережно обійнявши мене за талію двома руками, мабуть, навіть не дихає, щоб не сполохати мить, мене не злякати. Жити ж хочеться.

Образи з минулого вислизають, на жаль, не залишивши й сліду. Єдине, що я виразно розумію: я і справді вмію водити байк. До того ж впевнено, на рівні м’язової пам’яті роблю це. Перед будинком скидаю швидкість, заїжджаю у двір і зупиняюся, глушу двигун.

І тільки відчепивши руки від керма, розумію, наскільки сильно я тремчу.

Схоже, у минулому байк був невід’ємною частиною мого життя. І саме це відіграло ключову роль у тому, на що це життя перетворилося. Швидше за все, я сама була за кермом, коли потрапила в аварію, а не з кимось, як я думала раніше.

Мені варто триматися якнайдалі від цих двоколісних убивць. І від цього хлопця, зокрема. Він надто дивно на мене впливає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍