Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

Лайно, мінуси, як з'ясувалося, теж є.  Варто мені було підійти до машини, як задзвонив телефон.

Матерячись, я дістав злощасний шматок металу і натиснув на миготливу зелену кнопку.

- Миров?  Прийом!  - пролунав веселий голос Андрія.

Вбити б цього виродка, щоб так не кричав у вухо.  А потім пожвавити і ще раз убити, для вірності.

- Я тебе чудово чую, Багров.  Можеш зменшити гучність, - намагаюся, щоб голос звучав недратівливо.

Та ось актором мені не бути: Андрій зрозумів, що я злюсь.

- Чого такий сердитий?  - Не пропустив шансу знущатися цей гад.

А ще друг називається…

- А ти не знаєш.

- Гаразд, дмуй до нас на базу на повних вітрилах.  Ситуація термінова, – перейшов до справи Багров.

"Базою" ми називаємо місце поряд з гаражами на околиці міста.  Там нікого особливо не буває, тому можна потренуватися в бою з усіма вампірськими хитрощами, включаючи швидкість та реакцію.  Ми часто любили туди заходити.  Ось і зараз я їхав машиною за звичним маршрутом.

Але лише деякі нотки в голосі Андрія змусили мене замислитись.  Психував хлопець.  Зазвичай він не такий емоційний, а зараз Багров відверто зіпсував.  Швидше за все, трапилося щось, що виходить за межі повсякденного.

– Де тебе носить?  За цей час можна було п'ять разів до твоєї хати скачати і назад!  – невдоволено прогуркотів Андрій, коли я таки доїхав до нашого прихованого містечка.

Усі тут зібралися: Міша, Багров, Настя та Ілля.

Ну... як вам так м'якше сказати... ми вампіри.  Людей не вбиваємо, кров не п'ємо (гаразд, я один раз з'їхав, але цього більше не повториться, мені і тієї істерики Ксю вистачає).

З усіх нас ми з Мішею найспокійніші (скромність оратора зашкалює).  Настя ж біситься більше за всіх, постійно ставить себе вище за інших, щиро зневажає людей.  Все б нічого, але вона ще вважає себе моєю дівчиною.  Як Руда взагалі до такого здогадалася?

- Привіт, Сашенько, - промовила вищезгадана навіжена.

Скільки разів я вже роз'яснював, щоб вона мене так не називала?  Багато.  Не розуміє.

- Як чудово, що всі ми тут сьогодні зібралися, - заспівав я і налаштувався на серйозний лад.  – То що у вас скоїлося, діти мої?

- Миров, ти молодший за мене, не забувай, - нагадав Багров, а Міша ствердно кивнув.

- І взагалі ми сюди не жартувати прийшли, - одразу втрутився Рудий.  – А причина з’їзду досить серйозна.

- І яка вона?  - Зацікавлено запитав Ілля.

Настя просто тихо слухала кожного слова брата.  Мабуть, новини знали лише Рудий та Багров.

- Костюк, ось ти віриш у перевертнів?  - Натхненно поцікавився Андрій.

- Ти псих?  – посміхнувся Ілля.  - Звичайно, ні.

- А доведеться, - втрутився Міша.  – Бо ми їх бачили.

– Коли?  - Жахнулася Настя, переводячи погляд з Рудого на Багрового і навпаки.

- П'ять годин тому, - прохрипів Андрій.  Він хотів говорити розмірено, але те, що сталося, йому заважало.  - Зайшли в ліс з ранку пробігтися, а там два величезні вовки.

– І страшних, – додав Рудий.

- А це не могли бути звичайні вовки?  - Акуратно поцікавився Ілля.

Міша та Андрій вражено переглянулися.  Зважаючи на все, така заплутана думка їхньої голови відвідати ще не встигла.

- Н-ні, - задумливо промовив Рудий.  - У звичайних вовків не буває таких яскравих зелених очей.

Чорт, зелені очі.  Щось вони мені нагадують… тільки я не можу згадати, про що?  А, у Ксю зелені очі.  Смішне вийшло збіг.

Але зараз не про це: адже нам треба терміново знайти цих перевертнів.

- А ви впевнені, що розглянули їх досить чітко?  - все ще допитувався Костюк.

- Так, - запевнив його Багров.  - Хоч і була сильна злива, вампірський зір не підводить.

- Тобто тепер ми будемо, як ошпарені, носитись по всьому місту та його околицях і шукати цих вовків?  – я вирішив просто заздалегідь з'ясувати, що на мене чекає в найближчому майбутньому.

- Так, - підтвердив Міша.  – І батька попроси допомогти.  Навіть якщо в перевертнів не повірить, то допомогти погодиться.

Я скривився, показуючи всю свою думку щодо цього.

- Гаразд, - передумав Рудий.  - Не хочеш не кажи.  Тільки потім не пошкодуй.

- Про що це ти?  - Не зрозуміла Настя.

– А ти не знала?  – невинно поцікавився Андрій.  - Кажуть, що перевертні ненавидять вампірів і полюють на них.

На сестру Міши було страшно (та що вже тут, скоріше "стрімко", бо страх Настя ніколи в мене не викликала; винятково зневагу) поглянути.

Обличчя дівчини (ніхрена собі дівчина… з такими іклами і з таким злим характером) перекосилося.

- Рудий, я так розумію, що ми вже всі записані як добровольці з упіймання перевертнів?  - Вирішив уточнити Ілля.

- Правильно, Костюк.  Радий, що ти зрозумів, - не залишився в боргу Міша, підбадьорливо поплескавши хлопця по плечу.

- А тепер по домівках?  - З надією вирішив випробувати долю Ілля, готовий вже зараз сісти в машину і поїхати подалі.

- Розмріявся, - посміхнувся Багров.  – Нині все швиденько йдемо на пошуки.

Розділилися ми на дві невеликі групи.  Довелося бути дуже переконливим, щоб не йти разом із Настею.  Тому ми вирушили з Мішею, а Багров з Рудою та Костюком.

- А як ми цих перевертнів дізнаємось?  - Запитав Костюк, коли ми вже розходилися.

Корисне питання, а головне, вчасно.  Але ж проти правди не попреш.  Актуальне питання, я б сказав.  Навіть Багров на мить задумався, а потім перевів на мене благаючий погляд.

Ну, ні, друже, тут навіть я допомогти не в змозі: поняття не маю, як перевертнів відрізнити від звичайних людей.  Я навіть у їхнє існування важко вірю.

- Шукай зелені очі, - підказав я, жалівшись над Андрієм, і ми нарешті розійшлися.

- Це не показник, - за кілька хвилин промовив Рудий.  - У твоєї сестрички теж зелені очі.  Тож доведеться нам піднапружитися, щоб знайти більш вагомі факти.

Але за весь вечір ми так і не зустріли жодної людини із зеленими очима…