Ксандер Демір - Морок, у якому тону , Ксандер Демір

Давид

Вранці я з Дашею домовились одразу ж зустрітись на будмайданчику. Бригада мала допрацювати елементарні перші етапи будівництва, тому ми маємо поїхати і звіритись з усіма даними.

Всю ніч я спав, немов вбитий. Схоже вчора я витратив усі свої сили на цей тиждень. Хоча, ні. Потрібно добряче підготуватись до «змагань», спарингу із Сергійком. В принципі, я міг і не готуватись. Я вірив і вірю в свої сили. Не один він майстер спорту, хоча так, в мене немає офіційного документа, проте є роки тренувань і практики. Світової практики.

Я був вже біля майданчика, сидів у машині, чекаючи Дашу, що мала ось-ось приїхати на місце. Несподівано мій телефон задзвенів і на екрані вискочив невідомий номер. Хто може мені в таку рань писати? Так, не зовсім рань, 10 ранку, але все одно ж, ранок.

Я відкрив переписку з цим невідомим номером, де ще й було якесь голосове повідомлення. Хтось знущається з мене?

Саша.-Привіт, Давид. Це я, Саша. Твій друг. Я на жаль ще погано умію писати, тому лови голосову. І ти також записуй голосові, бо я не гарно вмію читати.

Ох, це Саша… Ну тепер в мене є його номер. Це добре.

Давид.-Привіт, привіт. Я радий тебе чути. Ти хіба не в дитсадку?

Саша.- В дитсадочку, так. Ми тільки що снідали, вирішив тобі написати. До речі, я вчора не надіслав тобі наші селфі. Тому лови.

Давид.-Оу, я і забув, що ми робили фото вчора. Ти як? Тобі сподобався вчорашній день? Склав вже свій набір?

Саша.-АВЖЕЖ! – мій динамік ледве не сказав мені «пока». – Я розповів усім своїм друзям, і вони почали мені заздрити. А лего я вже вчора хотів складати, проте мама сказала «спати»

Давид.-Ти ж знаєш, мама бажає тобі лише всього найкращого. До того ж і справді вчора була пізня година вже для набору. Сьогодні будеш маятись вже.

Саша.-Це тааак… Ладно, мені вже час! Бувай! Зараз надішлю фотки.

Давид.-І тобі гарного дня!

Ох, він і смішний. Я так хочу ще більше і більше проводити час із ним. Постійно бути поруч, і допомагати навіть складати той набір, хоча я мало що розумію в цьому Лего.

Мій телефон знову задзвенів і, то був знову Саша, що надіслав мені довгоочікувані наші селфі, де були ми втрьох. Я, Саша і Даша. Яке ж гарне фото. І на ньому особливо видно, як Саша схожий на мене і на Малишеву водночас. У нього її очі, її колір очей, волосся і ще деякі риси обличчя, все інше – моє. Мій трохи горбатий ніс, мої губи, брови, навіть форма щелепи.

Я ще декілька разів переглянув наші фото, поставив одну з найвдаліших на робочий стіл і надіслав синові сердечко в чат. Тепер це ідеальний привід брати телефон до рук, аби просто подивитись на те фото.

-Доброго дня, Давид Рустамович! – у вікно моєї машини постукали і я підняв голову, авжеж, то була Даша.

-І вам доброго ранку, Дар’я Миколаївна. – говорив, виходячи з авто. – Ти як?

-Добре. Спала без задніх ніг, а Сашка, то тим паче. Хоча, прокинувся легко, аби тільки написати тобі.

-Так, мені вже надійшли його голосові. – я розсміявся, згадуючи його смішний голос, коли він їх записує. – До речі, наші селфі вийшли просто неймовірні.

-Так. Мені також сподобались. – вона посміхнулась.- Що ж, ходімо перевіримо приміщення?

-Так, нас вже має чекати там Олеся. – дістав з задніх сидінь свій ручний портфель з усіма документами.

-Олеся? – покосилась на мене. – Це хто?

-Дизайнер твого ресторану. Вона допомагала підібрати відповідний дизайн до твого попереднього закладу, аби створити схожу атмосферу. – я посміхнувся краями губ і зрозумів, що все ж таки, якби вона не приховувала, її тон голосу каже тільки про одне. Ревнує.

-Так. Так.. ти казав. – дівчина закотила очі і попрямувала в середину.

Як тільки ми зайшли до середини, нас зустрів різкий запах пилу, тинькування, одним словом видно, що ремонт. Я прокашлявся від цього.

-Доброго дня, Давид. Доброго дня, Дар’я. Я Олеся, дизайнер вашого закладу. – посміхнулась білявка і подала руку в знак вітання. На ній був офісний сірий костюм з прямими широкими штанами. В руках у неї був біленький ноутбук, якраз під її стиль. А на лиці особливими барвами грала рожева матова помада і легенький макіяж. Її біле, немов сніг, волосся було в обережному хвостику з якого ні одна волосина не вилазила. Я навіть здивувався, як вона терпить цю «біль» стягування. Проте це жінки. І для них головне, аби виглядати вишукано, навіть якщо потрібно цілий день терпіти цей клятий хвіст.

-Доброго дня, Олеся. Я вже представив вас моїй.. – я перевів погляд на Дашу, що зніяковіла від продовження моїх слів. Але я не можу сказати, що вона моя дівчина. Це не є так. На жаль. Але і не можу сказати подруга, я закоханий в неї до втрати пульсу. – Моїй пані. Вона має повні права на все це, що ми робимо з вами. Тому вона буде усе вирішувати.

Фух, викрутився.

-Так. Я вже ознайомилась із Дар’єю Миколаївною. – Олеся знову посміхнулась, поправляючи свій костюм. –Що ж, я проведу вам маленьку екскурсію, покажу все вам, що готово, що планується, аби узгодити з вами всі питання.

-Добре. Прошу, ми слухаємо вас. – я відповів дівчині взаємністю і вона повела нас по всьому приміщенні.

-Вам усе сподобалось, Давиде? – білявка знову почала грайливо посміхатись, закінчуючи свою прогулянку. До чого це? Чому вона звертається саме до мене?

-Мені, в принципі, усе зайшло. А тобі як, Дар’я? – я повернувся до своєї коханої, яка була явно не в захваті не так, як від екскурсії, а від Олесі.

-Так, все добре. Не погано, але я надішлю вам на пошту всі мої поправки, які я хочу, щоб ви внесли. – серйозно проговорила Даша і відвернулась в іншу сторону.

-Як на мене, все вийшло добре. – поправив кохану, трохи перекривляючи її. Але несподівано вона повернулась і з ну дуже грізним виразом лиця, подивилась на мене.

-Давид Рустамович, мені здається, що на цей раз я вам не співробітник, а ваш керівник. І якщо я сказала, що я хочу, аби внесли певні зміни у мій ресторан, то так і буде. – вона хитро посміхнулась і пішла геть із закладу.

-Що із вашою пані? – Олеся підняла свої темні, на відміну від волосся, брови і покосилась на двері.

-Все гаразд. Внесіть, будь ласки, ті зміни, які попросила моя пані. Нам час, тому гарного дня! – я забрав свій портфель і пішов слідом за Малишевою.

Я вийшов на вулицю і в лице одразу вдарив холодне повітря. Сьогодні, хоч і не було дощу, але погода була ну дуже противна. Холод, небо майже чорне, здається якщо зараз дощ і не піде, то ось-ось піде.

-Щось не так? – я підійшов до Даші, яка стояла біля своєї машини, щось роздивляючись вдалині.

-Все гаразд. Я збираюсь повертатись у ресторан. Ти зі мною, чи залишаєшся з цією.. – кинула короткий погляд на заклад. – Олесею?

-О, я впізнаю ці нотки ревності. – я розсміявся. – Ти ревнуєш?

-Ні за що, Давид. – вона відкрила двері свого авто і зупинилась. – Я їду. Ти сам думай.

Ну що тут думати? Їду за нею.

Ми сіли по своїм автомобілям і за мить, від нас не було і сліду.

Одразу ж, як ми зайшли в «Sevge», Даша відправилась до себе в кабінет і мало не закрилась, проте я встиг зупинити її, перекриваючи щілину, між дверима, ногою.

-Ти чого? Вирішила мене покалічити? – я хитро посміхнувся дівчині і пройшов до її кабінету. Дівчина закотила очі і сіла за свій стіл.

-Мені потрібно попрацювати наодинці, щоб ніякий Давид Рустамович не чіпав мене. – вона перекривила лице і відкрила першу-ліпшу папку, роблячи вигляд, що вона щось дуже ретельно перевіряє і читає.

-Я не ніякий Давид Рустамович, а ще і який Давид Рустамович. – я сів навпроти коханої, складаючи руки перед собою.

-Давид… - вона знову закотила свої очі, мов морок і перекривила мене.

-Ти приревнувала мене до Олесі? – вкотре посміхнувся, дивлячись пильно на Малишеву.

-Вона не компетентна у своїй праці. Ти сказав їй, що я власниця і повинна усе вирішувати, але вона весь час, всю свою «екскурсію» зверталась тільки лише до тебе і оце її.. – перекривила голос. – «Вам усе сподобалось, Давиде?». Фу!

Я розсміявся. Який раз вона так вже ревнує мене? І до того ж чому? Я взагалі нічого не робив, аби ця ревність літала у повітрі.

-Чому ревнуєш ти, а винен я? – підняв брови. –І зараз ти ображаєшся на мене.

-Я на тебе ображаюсь? – вона награно розсміялась. – Давиде, ти мене не цікавиш.

-Невже? – повторив її награний сміх. – Чомусь я не вірю твоїм словам, Дар’я.

-Так? – вона піднялась і сіла поруч зі мною, тільки на стіл. – Давиде, вам щось не сподобалось? – надула губи, все ще грається наді мною. Лисиця.

-Мені щось не сподобалось? – піднявся і встав напроти неї. На мить її очі блиснули, схоже пролетіли хороші згадки. – Це тобі весь день, щось не подобається.

-Ти фліртуєш із кожною, абсолютно із кожною дівчиною. – пихнула мене в груди.

-Поправочка, не я фліртую, а вони до мене.

-Ти також, знаєш, не впустиш ні одну спідницю з очей. – ЩО? Що вона говорить, знаючи що у мене були відносини лише із нею, і з Яною.

-Коли цікаво я встиг все це пропустити? – покосився на Дашу.

-Сам казав, у тебе багато було жінок після мене, тому впевнена, ти гарно провів час, не пропускаючи ні одну спідницю, оу, так, чи костюм, як в Олесі. – вона натягнула посмішку і похилила голову на бік.

-Авжеж. Я ж казав, я навіть рахунок вів, скільки у мене було дівчат після тебе, аби добряче тебе забути.

-Так? – склала руки перед собою. – І скільки, цікаво?

-Ти не повіриш, двісті тридцять одна! – після моїх слів в мене полетів добрячий ляпас від Даші. Навіть щелепа заклинила. Схоже, я образив її.

-В мене немає слів, аби описати, як я всі ці роки помилялась в тобі, постійно шукала гарні пояснення, чому ти покинув мене, чому забув, чому полетів до себе в Туреччину і навіть не згадав ні про що. – вона почала кричати на мене, жестикулюючи своїми руками.

-Чому ти гадаєш, що я тебе покинув? – зірвався. – Я прокинувся з коми і лікар вручив мені маленьку біленьку записку, де було написано синьою пастою: «Прощавай, мені не потрібен хлопець інвалід.» чи щось типу того. До того ж ти змінила номер телефону, переїхала, я знайти тебе не міг. Але так, пробач, будь ласка, але тоді я втратив брата, якому довіряв, батька, хоча я його давно втратив і не мав його взагалі, дідуся втратив, серце старого не витримало, ще і кохану жінку, яка вирішила, що не хоче пов’язувати своє життя з інвалідом у якого відмовила ліва рука. Так, я обрав летіти в Туреччину, аби хоча б не втратити бабусю. У неї було безліч нервових зривів через смерть її коханого чоловіка. Добре, що Ліза була поруч і допомагала. А то… - перевів дихання. – Я б також не витримав цього всього.

-Чому ж тоді мені також пришла записка від тебе, де також твоїм почерком було написано, що ти засуджуєш те, що було між нами, і виниш мене в тому, що став інвалідом?

-Що за маячня? Ти в таке могла повірити? – прищурив очі. – Я кохав тебе, кохав понад усе на світі. Я б ніколи тобі такого не написав, і не кинув взагалі. Навіщо мені було втрачати скарб усього свого життя?

-Втратив, Давид. Втратив давно. – з її очей несподівано пішли сльози, хоча вона почала це приховувати і відвернулась від мене. Проте її голос тремтів, що і видавав її.

-Я б ніколи в житті не кинув тебе запискою, взагалі б не кинув! Але ти повірила у це, приховуючи все що завгодно від мене.

-Тоді чому, за всі ці роки ти не згадав про свою кохану і не повернувся?

-Тому що, я мав безліч операцій і ще більшу кількість реабілітацій. У мене відмовила ліва рука, через поранення. І я не хотів, аби ти бачила мене в тому стані. Я був на половину овочем. Тим паче в мене також була записка від тебе.

-Ти також повірив цій записці, що я кинула тебе, називаючи тебе інвалідом? – знову повернулась до мене. – Якби тебе навіть усього паралізувало, я б все одно була поруч, постійно підтримуючи і допомагаючи тобі.

-Проте нам обом прийшли записки, які ми не писали. І ми повірили у них. – я протер своє обличчя, усвідомлюючи усю тупість цього всього.

-Повірили, проте я не змінювала чоловіків після нашого розставання, на відміну від тебе.

-Ох, який я поганий знову. – похитав головою. –Скажеш, мені знову бігати за тобою?

-Я в цього не потребую, знаєш.

-Авжеееж. У тебе ж є майстер спорту з боксу Сєрьожка. – перекривив голос. Навіть тільки від його імені, мені вже стає погано. – Як же я міг забути.

-Так, і він би прийняв жінку з дитиною, на відміну від тебе.

-Так? Особливо, якщо ця дитина моя? – викрикнув я і різко замовк, розуміючи, що тільки що я сказав. – Чорт.