Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

З відра води, де вони охолоджували пляшки, Літума квапливо витяг одну. Відкупорив і простягнув дівчині, вибачаючись:

— У нас нема ні склянок, ні чарок. Пийте просто з пляшки.

Дівчина взяла пляшку й піднесла до губ. Вона дивачка? Чи переживає все в собі, не показує людям! А може, поводиться так, бо хоче щось приховати? Дівчина була немов закам'яніла, немов не розуміла, що перебуває у відділку, з ними, немов не пам'ятала, що розповідала. Літумі стало незручно, його бентежив такий стан дівчини. З острахом подумав: а що, коли до відділка нагряне полковник з патрулем і зажадає пояснень.

— Випийте ще кави, — лейтенант простягнув їй кухоль, до якого всипав ложечку розчинної кави. — Скільки цукру вам покласти? Одну грудочку, дві?

— Що буде з моїм батьком? — різко кинула дівчина. В її голосі був скорше не переляк, а злість. — Його заарештують? Розстріляють?

Дівчина не взяла кухоль, і Літума побачив, як лейтенант сам сьорбнув кави, потім присів на краєчок столу. П'яничка надворі вже не співав, а теревенив про те ж таки морське проміння Паїти, яке обпекло його, і тепер на нозі в нього пухирі; він шукав жалісливу жінку, яка б зарадила йому.

— Нічого з вашим батьком не станеться, — хитнув головою лейтенант Сільва. — А що йому може бути? Швидше за все, нічого. І не переймайтеся цим, сеньйорито Алісіє. Ви й справді не хочете кави? Я цю випив, але, якщо хочете, можу приготувати ще.

«Він — ясновидець, — подумав Літума. — Такий розговорить і німого». Він позадкував, поки не вперся в стіну. Бачив перед собою тонкий профіль дівчини, примхливо задертий носик і раптом зрозумів Паломіно: може, вона й не красуня, та в цьому холодному личку було щось чарівливе, загадкове, що могло захопити чоловіка. Його пойняли суперечливі почуття. Він хотів, щоб лейтенант наполіг і змусив Алісію Міндреау розповісти все, що знає, і водночас боявся, що дівчина розкриє їм свої таємниці. Виходило так, ніби Алісія Міндреау могла втрапити в пастку, і йому не хотілося цього. А якщо вона й справді дивакувата?

— От кому дістанеться, то це ревнивцю. — Лейтенант удав, ніби щиро співчуває тому. — Маю на увазі Рікардо Дюфо, себто Річарда. Його звуть Річардом, адже так? Звісно, ревнощі — це таке, що кожен суддя, знайомий з людськими пристрастями, визнає за пом'якшуючу обставину. Щодо мене, то ревнощі таки пом'якшуюча обставина. Якщо чоловік по-справжньому кохає жінку, він ревнує. Я цього певен, сеньйорито, бо знаю, що таке кохання, і сам страшенно ревнивий. Ревнощі затьмарюють розум, відбирають тяму. Як і алкоголь. Якщо ваш залицяльник доведе, що вбив Паломіно Молеро в нападі ревнощів — це важливо — в нападі, затямте, тоді, можливо, його виправдають. Якщо пощастить і захист не розгубиться, то все обійдеться. Отже, й за ревнивця ви надто не переживайте, сеньйорито Міндреау.

Лейтенант гучно відсьорбнув кави. На лобі червонів слід од кашкета; очі лейтенанта ховалися за темними скельцями окулярів, і Літума бачив лише вусики, рот і підборіддя. «Чому ви й у темряві не знімаєте окулярів, лейтенанте?» — поцікавився якось Літума. «Щоб збити з плигу», — жартома відказав той.

— Я не переживаю, — прошепотіла дівчина, — я його ненавиджу. І хотіла б йому найгіршої кари. Я не перестаю це казати йому в вічі. Якось він прийшов з пістолетом і каже мені: «Натиснеш ось тут, бери. Якщо ти й справді так ненавидиш мене, то вбий мене. Вбий!»

Запала мовчанка; чулося лише, як у сусідів шкварчить сковорідка, та ще безладне бубоніння п'янички, що віддалявся: ніхто, мовляв, його не любить, тож він піде в Аябака до чаклунки, вона загоїть його поранену ногу, ох-ох.

— Але я певен, у вас добре серце і ви нікому не заподіяли б смерті, — впевнено мовив лейтенант Сільва.

— Не вдавайте з себе більшого йолопа, ніж ви є! — спалахнула Алісія Міндреау. Її підборіддя тремтіло, ніздрі роздимались. — Не корчте дурня. І не така я дурна, як вам здається. Я не дитина.

— Вибачте, — кахикнув лейтенант Сільва. — Просто не знав, що й казати. Почуте приголомшило мене, щиро вам кажу.

— То ви не знаєте, чи любили Паломіно Молеро? — перепитав Літума. — Виходить, ви так і не покохали його, бодай трішки?

— Я покохала його, і не трішки, — квапливо відказала дівчина, навіть не глянувши на Літуму. Тримала голову прямо, а її роздратування, здавалося, минало так само швидко, як і спалахнуло. Вона дивилася в порожнечу. — Я покохала Паліто, і якби ми в Амотапе знайшли священика, побралася б з ним. А щодо закоханості, то все гидота, у нас було не так. То було щось піднесене, напрочуд гарне. Ви що, теж удаєте дурника?

— Ну ти й запитуєш, Літумо, — почув він голос начальника. Проте збагнув, що той не шпетить його і взагалі звертається не до нього. То був хід лейтенанта, щоб розговорити дівчину. — Якби сеньйорита не кохала його, то хіба утекла б з ним? Чи він, по-твоєму, присилував її?

Алісія Міндреау мовчала. Довкола лампи з дзижчанням вилася комашня. Неподалік плюскотіли хвилі: настав приплив. Рибалки, певно, готували сіті; дон Матіас Керекотільйо і двоє його помічників спускали на воду «Таларського лева», а то й уже гребли за моли. Літумі захотілося до них, подалі звідси.

— А як же ваш залицяльник, сеньйорито, — вихопилося в нього. Він почувався так, ніби балансував на кепсько натягнутій линві.

— Ти хотів сказати: офіційний залицяльник, — поправив його лейтенант. Потім улесливо звернувся до дівчини: — Адже ви покохали Паломіно Молеро, тож лейтенант Дюфо, певно, був для вас саме офіційним залицяльником, про людське око, для тата. Ширмою, і не більше, чи не так?

— Так, — хитнула головою дівчина.

— Щоб батько не здогадався про ваші взаємини з Паломіно Молеро, — не вгавав лейтенант. — Бо ж полковникові не до шмиги, що його донька кохає простого пілота.

Дзижчання комах, які бились об скло лампи, дратувало Літуму не менше, ніж перед тим вищання велосипеда.

— Він призвався, щоб бути біля вас? — запитав Літума цього разу щиро, бо в голосі його бринів жаль до худенького. Що знайшов Паломіно у цій напівбожевільній дівчині? Лише те, що вона з заможної сім'ї, що вона біла? Чи його полонила ця примхливість, ця нестяма, яка за мить змінюється байдужістю?

— А бідолашний ревнивець ні про що не здогадувався, — розмірковував лейтенант, запалюючи сигарету. — А коли почав здогадуватись, його охопили ревнощі. Вони його за-слі-пи-ли, авжеж. І вчинив злочин, а тоді, напівбожевільний від страху й каяття, кинувся до вас: «Я вбивця, Алісіто! Я закатував пілота, з яким ти втекла». А