Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

І дивиться на мене знову так само, як тоді в кабінеті медсестри.

Так, ніби знову готовий мене поцілувати.

Я остаточно перестаю його розуміти. Він заплутав мене своєю поведінкою і я усвідомлюю, що без відповідей на всі запитання ніхто не вийде з цієї кімнати.

— Тоді що, Власе? — з упором тисну на нього.

У відповідь лише тиша. Але вона для мене настільки оглушлива, що сил більше не залишається. Жодних.

Я не розумію, чому найближча мені людина поводиться так байдуже.

Влас водночас дає мені якусь надію, постійно йде на контакт, але після різко все обриває. Хіба можна так гратися чужими почуттями?

— Чому... чому ти так? — стискаю долоні в кулаки, впиваючись у ніжну шкіру нігтями до дикого болю. — Хіба не бачиш, наскільки я щиро до тебе ставлюся? — намагаюся не видавати, що моє тіло тремтить так, ніби я опинилася посеред снігової пустелі, а не стою тут перед ним у досить теплій кімнаті заміського котеджу. Тепер нашого спільного дому.

Тільки голос усе одно видає з потрохами. Інтонація то підвищується, то фонить від низького тону. І так хрипить кожне слово, яке мені вдається із себе видавити.

— Ти маленька, хороша моя, — на його губах з'являється та легка усмішка, яку я так сильно люблю.

Тільки зараз вона викликає в мені лише роздратування.

— Три роки? Для тебе це так багато? Тупа відмазка, неймовірно тупа, Харване.

Так багато почуттів зараз грають усередині мене. Мені хочеться одночасно розплакатися і притиснутися до нього міцно-міцно, і плюнути йому в обличчя, і втекти, гучно грюкнути дверима з цього будинку... Міста.

Але мене зупиняє те, що він не стане мене наздоганяти і зупиняти.

Як би сильно мені цього не хотілося.

— Ти обов'язково знайдеш свого принца, принцесо, — підтискає губи. — Я не схожий на героя твоєї казки. Для мене казки в реальному житті - це антиутопія.

— Знаєш... — ковтаю клубок, що утворився в горлі, і намагаюся не дати зірватися сльозам, що скупчилися на очах. — Ти пошкодуєш.

— Що? — хмуриться він, намагаючись уловити суть кинутої мною фрази.

— Ніхто й ніколи не полюбить тебе так щиро й невинно, як я, — заявляю твердо. — І тоді ти пошкодуєш, що зараз вчинив зі мною так. Дуже пошкодуєш. Але буде пізно, Харване. Я докладу всіх своїх зусиль, щоб до того моменту ти мені був уже зовсім не потрібен.

— Маленька, що ти кажеш, — важко зітхає він.

— Побачиш, — даю йому обіцянку. — Уже можеш починати зворотний відлік до того часу, як ми поміняємося ролями.

Сама не знаю що несу, але на емоціях я неймовірно впевнена у власних словах. Проскакую повз Власа і виходжу зі своєї кімнати, грюкнувши дверима.

Ніби намагаюся цим стуком поставити крапку у своїх почуттях до нього.