Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

В голові не вкладається, як це тільки спало йому на думку. З вигляду так і не скажеш, що найпрекраснішому, найталановитішому, найскромнішому капітанові соромно — хоча б за те, що його тільки-но спіймали, — адже Резник має лише більш розлючений вигляд.

Він знову наздоганяє мене, тепер з'являючись просто перед обличчям. Я бачила незліченну кількість людей у спорті, яким фізична підготовка давала змогу рухатися неймовірним чином, але Резник... унікальний.

Його тілу вдається поєднувати дикість і методичність у кожному русі.

— Ти — спокійна, так? — раптово нервовим голосом запитує Резник. — Ти... Ти тиха взагалі. Куди ти йдеш, скажи мені?

Так, я — тиха і взагалі хочу, щоб усі дали мені спокій, хоча зараз я зовсім не тиха, я зараз вибухну як порохова бочка.

Голова в мене ось-ось запаморочиться, і ось прямо тут, — і ніби з нізвідки виникає голос із минулого, з того самого, що в моєму новому житті більше не повинно існувати.

— Ти — млява, Ша. Млява, слабка. Низька енергія. Не “хай”, — повторювала вона. — Не вишка. Не можна бути млявою, тихою будеш потім, удома або на пенсії.

— Так, я — млява, — практично кричу я йому в обличчя і...

... і якщо Резник не відведе від мене цього пронизливого наскрізь погляду, я штовхну його! Нехай про це заговорять усі спортивні телеканали світу! Я штовхну його, тому що він перетворив моє життя на пекло за кілька тижнів.

Він раптово завмирає, і я починаю дихати вкрай прискорено.

Резник ступає то вперед, то відступає, а його очі сповнені таким очевидним почуттям, самим життям, і вони зосереджені на мені, ніби він здатен силою погляду мене притягнути до себе, і...

... І я з жахом розумію, що він зараз мене поцілує. Просто зараз. Ось посеред цього дворика. Розумію з жахом, бо я... я точно не витримаю і поцілую його у відповідь, і нарешті зариюсь руками в його дике-дике неслухняне волосся, і тоді...

— Що тут відбувається?! — ніби нізвідки з'являється поруч із нами Корній.

Я віддаляюся в бік, у протилежний, у будь-який бік! — аби зупинитися якнайдалі від них обох.

Хочу віддалік стояти, не хочу більше навпроти Резника перебувати й не хочу взагалі більше...

Корній оглядає нас, але його незадоволений погляд усе-таки затримується на мені.

Усередині щось тріскається, немов душа в мене виявилася порцеляновою, і я просто здаюся. Нічого не відчуваю, бо це неможливо — щось відчувати в цей момент. У мене навіть руки опускаються.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно