Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

тисяч поляків, багато з яких були прихильними до ідеї федеративної польсько-литовсько-білоруської держави, під дбайливою опікою Москви. Більшість цих радянських поляків у 1930-х рр. було депортовано до Сибіру чи Казахстану. Ендецьке відступництво також зменшило потенційне східнослов'янське населення Польщі, мабуть, на два мільйони, а потенційне єврейське — на сотні тисяч[118]. Націонал-демократи знали, що роблять. Якби польські кордони простяглись хоч трохи далі на схід, їхня партія ніколи не виграла б виборів. Як показали парламентські вибори 1922 р., Польща в її «ризьких» кордонах була рівно розділена між ендеками та правими, з одного боку, та соціалістами й національними меншинами — з іншого. 9 грудня 1922 р. голосами лівих, центристів і національних меншин було обрано першого президента Польщі Габріеля Нарутовича. Тижнем пізніше його вбив правоналаштований фанатик. Як і Пілсудський, Нарутович був поляком литовського походження, який виступав за рівні права для національних меншин. Убивство Нарутовича стало важким ударом для Пілсудського, який невдовзі (на певний час) відійшов від політики.

Неповний успіх Пілсудського у Вільні неминуче означав перемогу ендецької версії Польщі. За ідеєю Пілсудського про відродження Великого князівства Литовського, похованою польськими та литовськими націоналістами, Вільно було включене до польської національної держави. Цивільна влада, встановлена у Вільні Желіговським, організувала 8 січня 1923 р. вибори до місцевого парламенту. Вони були проведені поляками під військовим наглядом, бойкотовані єврейським, білоруським і литовським населенням та спотворені різними порушеннями. Проте участь у них 54,4% населення в самому Вільно була вагомим політичним сигналом, а бойкот неполяків означав, що польські окупанти могли домінувати в місцевому сеймі. Ретроспективно здається, що Польща захопила Вільно, бо воно було «етнічно» польським містом. Однак усе було радше навпаки: анексія Вільна була першим кроком до викорінення традиційного патріотизму та посилення польського й литовського етнічного націоналізмів. Після референдуму Польща приєднала Вільно та навколишні території, а Антанта визнала ці кордони.

Литва. Як міг би розвинутись литовський націоналізм, якби Польща віддала Вільно Литві? Пілсудський і Желіговський, як і багато польськомовних мешканців Вільна, що голосували за приєднання, називали себе литовцями. Різниця між вірою Пілсудського в історичну версію Литви та бажанням Дмовського анексувати «польське» місто реальна та вагома, і свідчить про традиційний патріотизм Пілсудського та етнічний націоналізм Дмовського. Однак, окупувавши Вільно, Пілсудський утвердив територіальний устрій, в якому могли процвітати польські та литовські націоналісти — цю тезу висунув його колишній соратник Міхал Рьомер. Безвідносно до мотивів Пілсудського, литовці вважали захоплення міста несумісним із традиціями Великого князівства Литовського. Як ми вже бачили, зв'язок між Литвою та Вільнюсом був історичним. Хоч би що Пілсудський думав про свої дії, збройне захоплення міста неминуче мало підштовхнути литовських націоналістів від політичного до етнічного розуміння нації. Навіть більше, на що також вказав Рьомер, анексія Вільна позбавила нову литовську державу саме того населення — польських литовців та євреїв — яке могло б зробити її суспільство заможнішим, а державу — практичнішою. Рьомер знав, що назагал євреї були прихильними до литовських вимог, вірячи, що велика багатонаціональна Литва зі столицею у Вільні буде більш схильна поважати їхні права. Подякою за це їм стали перші погроми 1919 р. в модерному Вільні[119].

Хай би як проходили кордони, будь-які національні держави, створені на територіях Великого князівства Литовського, змушували б людей робити свій вибір. Після 1920 р. секуляризовані євреї зробили висновок, що лише окремішнє єврейське політичне життя може відповідати їхнім інтересам у польському Вільні. Проголосивши свою лояльність до національної держави, християнські еліти здобули підтвердження своєї національної ідентичності завдяки відповідним проблемам тієї чи іншої національної спільноти, середовищу, в якому вони функціонували, чи доступності державної влади. Більшість польських литовців обирали один із цих шляхів. Сам Рьомер, колись соратник Пілсудського, потім — його уповноважений, а в кінці — його критик, у 1920 р. обрав литовський варіант, литовізувавши своє ім'я на Рьомеріс. Він добре служив державі та суспільству як суддя, професор права та ректор Каунаського університету й постійно протистояв радикальному націоналізмові та шукав шляхів примирення з Польщею. Інші випадки були однаково драматичними. Так Габріель Нарутович, убитий президент Польщі, був братом Станісловаса Нарутавічюса, члена президії литовської Тариби й першого литовського уряду.

«Батьківщино моя, Литво! "

На відміну від інших польських литовців, після Першої світової війни Пілсудський ніколи остаточно так і не здійснив вибору між Польщею та Литвою і ніколи так і не погодився, що світ складається з національних держав, населених громадянами відповідного етносу. Здобувши Вільно та забезпечивши Польщі погані стосунки з Литвою щонайменше на одне покоління, Пілсудський говорив, що «не міг не вважати їх за братів». Зрозумівши непрактичність федералізму, він не зміг прийняти націоналізм. Його республіканські переконання не поділяла більшість поляків, і, зрештою, він поклався на військову силу та особисту харизму, щоб втримати погляди більшості під контролем. Захопивши владу після військового перевороту в 1926 р., Пілсудський ані довіряв польським громадянам, щоб уможливити заміну себе кимось іншим, ані бажав абсолютної влади для самого себе. Протягом дев'яти років Пілсудський керував Польщею, яка його розчарувала й була йому чужою. Коли він помер у 1935 р., його поховали на Вавелі в Кракові поруч із польськими королями, зокрема, й литовцем Ягайлом. Серце Пілсудського вирізали з тіла й поховали у Вільні на родинній ділянці цвинтаря в Росі, поруч із могилою матері.

«Ти на здоров'я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, хто втратив раз тебе».

Пілсудський втратив Литву саме в тому сенсі, про який говорив Міцкевич. Якщо й існує промовистіший символ розриву між історичною Литвою та модерною Польщею, ніж відокремлення серця Пілсудського від його тіла, то це відсутність у Польщі Пілсудського пам'ятника Міцкевичу у Вільні[120]. В монументальній формі Міцкевич був присутній у польських містах, де ніколи сам не бував, таких як Варшава і Краків, але місто, де поет вчився та звідки його вислали, не змогло увіковічити його пам'ять. За царату це було заборонено, оскільки Міцкевич тоді, очевидно, символізував тривалість польської цивілізації на східнослов'янських землях, католицьку культуру, що продовжувала приваблювати нових вірних, і конкурентну концепцію нації, яку не викорінили російські влада та освіта. Проте й у незалежній Польщі віленські поляки не могли погодитись щодо значення Міцкевича та способів його представлення. Вільно було здобуто багнетами й бюлетенями виборців: хіба тут було місце для поезії та пророцтв?

«Метелик так, потонувши в бурштині...»

У Вільні, як і всюди в міжвоєнній Польщі, притягальна затятість модерного націоналізму культивувала романтичні образи, але не могла подарувати їм життя. Ніщо не ілюструє це краще за польські спроби встановити пам'ятник Міцкевичу після захоплення міста. Генерал Желіговський зібрав комітет для його спорудження, але не зміг здобути підтримки для жодного з проектів. Тоді місцевий гарнізон польської армії виступив з ініціативою встановити пам'ятник у своїх казармах, на іншому боці річки Білії, що була поза юрисдикцією муніципальної влади. Солдати пристали на дещо кострубатий формалістський проект митця-авангардиста Збігнєва Пронашка. Його дерев'яний макет одразу по відкритті