Теодор Драйзер - Американська трагедія

гарненька білявка років двадцяти чотирьох — йому вона здалася молодшою — присунула стілець і сіла поруч нього.

— Ви не танцюєте? — спитала вона.

Клайд нервово похитав головою.

— Хочете, навчу?

— В мене однаково не вийде!

— Та це ж зовсім неважко! Ходімо!

Але Клайд рішуче відмовився, хоч її ласкавість була йому приємна.

— Ну, може, вип’єте? — запропонувала вона тоді.

— Обов’язково, — люб’язно погодився він.

Дівчина подала знак негритянці, і за хвилину перед ними стояв столик, а на ньому пляшка віскі й содової. Побачивши це, Клайд мало не онімів з переляку. У нього в кишені всього сорок доларів, а він чув від інших, що тут кожен бокал коштує не менш як два долари. Подумати тільки, що він витрачає такі гроші! І частує таку жінку! А вдома в нього мати, сестра, братік, і їм ледве вистачає… І проте він замовляв і платив, відчуваючи, що це жахливе, надмірне марнотратство і що він влаштував просто якусь оргію… Та вже коли він тут, слід триматися до кінця.

До того ж Клайд помітив, що дівчина і насправді гарненька. На ній була вечірня сукня з голубого оксамиту, туфлі і панчохи того ж кольору, у вухах голубі сережки. Відкриті плечі, шия та руки були повні й ніжні. Особливо бентежив Клайда глибокий виріз її сукні — він ледве насмілювався дивитися в той бік, і її нафарбовані щоки і губи — найпевніші прикмети продажної жінки. Проте вона не здавалася надто настирливою, навпаки, — трималася дуже просто і з цікавістю дивилася в його глибокі темні очі, сповнені тривоги.

— Ви теж працюєте в «Грін-Девідсон»? — спитала вона.

— Так, — відповів Клайд, всіляко намагаючись показати, що все це для нього не нове і що він уже не раз бував у таких місцях, в такій же обстановці.— А звідки ви знаєте?

— Я знаю Оскара Хегланда. Він тут буває. Він ваш друг?

— Так. Тобто ми разом працюємо в готелі.

— Але ви раніше не бували тут?

— Ні,— швидко відповів Клайд і тут же в думці спитав себе, звідки вона знає, що він не був тут раніше.

— Я так і думала. Майже всіх ваших я вже бачила, а вас — жодного разу. Ви недавно в готелі, правда?

— Так, — сказав Клайд трохи роздратовано. Він раз у раз то морщив чоло, то насуплював брови в гримасі, що з’являлася мимоволі: це бувало з ним завжди, коли він нервував або глибоко замислювався. — Ну, то що?

— Та нічого. Просто я відразу догадалася. Ви не схожі на них, — зовсім інший.

Вона всміхнулася дивно й ласкаво. Клайд не зрозумів ні цієї усмішки, ні настрою дівчини.

— Чим саме я інший? — похмуро й сердито спитав він, надливаючи бокал.

— Одно я знаю напевно, — продовжувала вона, не звернувши уваги на його питання, — ви не дуже любите таких дівчат, як я. Адже так?

— Ні, чому ж… — ухилився він від точної відповіді.

— Ні, не любите. Я бачу. Але ви мені однаково подобаєтеся. Мені подобаються ваші очі. Ви не такий, як усі ці хлопці,— благородніший, добріший. Я вже бачу, що ви інший.

— Ну, не знаю, — відповів задоволений Клайд, якому це було приємно.

Він і далі ще морщив чоло. Можливо, ця дівчина не така вже погана, як він думав. Вона розумніша за інших, більш витончена. І одяг її не такий безсоромний. І вона не накинулась на нього, як інші на Хегланда, Хігбі, Кінселла й Ретерера. Тепер уже майже всі його товариші сиділи на стільцях чи диванах, тримаючи на колінах дівчат. Перед кожною парою стояв столик з пляшкою віскі.

— Дивіться-но, хто п’є віскі! — гукнув Кінселла тим, хто ще міг звернути увагу на його слова, і показав очима на Клайда.

— Не треба мене боятися, — говорила дівчина, тоді як Клайд, зляканий і зачарований, дивився на її руки, шию, на занадто відкриті груди. — Я не дуже давно займаюся цим, і не була б я тут, але от не пощастило мені в житті. Мені б хотілося жити вдома з ріднею, але тепер вони не візьмуть мене.

Вона з серйозним виглядом опустила очі, думаючи головним чином про те, який недосвідчений і дурненький цей Клайд, — зовсім жовтороте пташеня. І ще думала про гроші, які він при ній діставав з кишені,— чимала пачка… І ще про те, що він і справді гарненький: не те щоб дуже вродливий або сильний, але милий.

А Клайд у цей час думав про Есту, про те, куди вона поїхала і де вона тепер? Хто знає, що з нею? Що могло з нею статися? Може, і з цією дівчиною сталося таке ж лихо, як з його сестрою? В ньому росло щире, хоч трохи й зневажливе співчуття, і він дивився на дівчину поруч себе, ніби бажаючи сказати: «Бідолашка». Але зараз він не зважувався промовити жодного слова, не зважувався ні про що спитати.

— От ви, молоді хлопці, приходите в такі місця, як наше, і завжди думаєте про нас дуже погано, адже я знаю. А ми зовсім не такі погані.

Клайд усе морщив чоло. Може, й справді вона не така вже погана? Вона пропаща жінка, звичайно… зіпсута, але гарненька. Час від часу він поглядав на інших дівчат, і жодна не подобалась йому, як ця. І вона вважає, що він кращий за інших, благородніший, — так вона сказала. Комплімент влучив у ціль.

Вона налила бокал Клайдові і примусила його випити разом з нею.

Тимчасом з'явилася нова група гостей, і нові дівчата вийшли із загадкових глибин дому назустріч їм.

Клайд помітив, що Хегланд, Ретерер, Кінселла і Хігбі таємниче зникли кудись задніми сходами, відокремленими від залу важкими портьєрами. І коли з’явились нові гості, дівчина запропонувала Клайдові перейти на диван у глибині кімнати, де було менше світла.

Тут вона присунулась до нього зовсім близько, погладила по руці і, нарешті, взявши його під руку і щільно пригортаючись до нього, спитала, чи не хоче він подивитися, як гарненько обставлені кімнати на другому поверсі.

І Клайд, побачивши, що він залишився тут один з усієї компанії і ніхто не дивиться на них, дозволив дівчині, що лащилась до нього, затягти його по завішених сходах нагору, до маленької рожевоголубої кімнати. І весь час він повторював собі, що робить злочинний і небезпечний крок і що це може закінчитися великим лихом для нього. Раптом він підхопить яку-небудь жахливу хворобу. Або дівчина зажадає від нього більше, ніж він може заплатити. Він боявся дівчини, себе, всього на світі… надмірно хвилювався і його