Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

— З приводу?

— Твого життя. Що за розгардіяш? Зазвичай, коли нам зле, ми змінюємо штори чи йдемо до перукарні. Але не перевертаємо все з ніг на голову.

— Я не перевертаю своє життя догори дриґом. Я покинула роботу, яка мені набридла, хочу почати бігати — сподіваюся, із тобою — і запрошую всіх на вечерю. Все.

— Тут точно замішаний чоловік.

— Якби був якийсь хлопець, то не банду самотніх пришелепуватих дівчат я запрошувала б на вечерю.

— Я тобі не Жад. Я тебе знаю і готова закластися, що за цим стоїть хлопець. Останній раз був Дідьє, і ти місяцями тягала мене по всіх цих жалюгідних концертах. А тепер хто? Ти запала на марафонця і хочеш наздогнати його?

Ось чому я люблю Софі. Як сказав би Ксав'є, у неї є щось під капотом. Не маючи більше нічого в арсеналі, я відповіла:

— Прийди бігати завтра зранку, і я все тобі розповім!

— Щось…

— Дякую, мені надзвичайно приємно. За чверть восьма, біля вхідних дверей. Будь вчасно.

— Але…

— Мушу тебе покинути, я теж тебе обожнюю. До завтра!

Я поклала слухавку.

22

Сорок чотири по сьомій. Я спускаюся сходами, тисну на кнопку, що відмикає вхідні двері будинку. Обережно їх штовхаю і притискаюся до стіни, як у фільмах про війну. Софі точно вистерігає мене і вже готова накинутися з кулаками. Засліплена вранішнім світлом, я просовую голову, щоб оглянути периметр. Її голос змушує мене підстрибнути:

— У твоїх інтересах розповісти все, а то ти будеш бігти, щоб утекти від мене.

Ми обіймаємося.

— Дякую, що прийшла. Мені трішки незручно перед тобою…

— Не обманюй. Ти не відчуваєш ані найменших докорів сумління. І якщо ти вже мене втягнула у свій підступний план, то розповідай.

— Та, знаєш, нема про що розповідати.

Вона дивиться на мене. Якби я її не знала, то злякалася б. Навіть знаючи її, я боюся. Треба поговорити й розповісти навіть те, чого не знаю. Ми крокуємо вулицею в бік міського парку. Погода така сама, як тоді, коли ми бігали з Ріком. Що я можу розповісти Софі? Я й сама не знаю, на якому я етапі…

— Я його вже бачила?

— Ні.

— Звідки він?

— Я не знаю.

— У нього є сім’я, друзі, хтось, кого ми знаємо?

— Не думаю.

Софі хапає мене за руку.

— Жулі, у що ти граєш?

— Запевняю тебе, я майже нічого про нього не знаю. Він переїхав до мого будинку, на четвертий поверх. Його ім'я привернуло мою увагу.

— Як його звати?

— Рікардо Пататра.

Софі стримує сміх.

— Слухай, припини з нього сміятися, а то я більше нічого не розповім.

— Вибач, але погодься, що ім’я рідкісне.

Я злегка посміхаюся. Софі помічає, і ми сміємося разом. Я поступаюся:

— Може, саме через те, що воно було безглуздим, я й зацікавилася.

На розі вулиці ми зустрічаємо мадам Рудан з її візком, як завжди наповненим.

— Добрий день, мадам.

— Добрий день, Жулі. А ти ранкова пташка.

— Та от вирішили трішки зайнятися спортом.

— Це добре, ви молоді, насолоджуйтеся.

Вона віддаляється, видно, що не очікувала когось зустріти. Що вона ховає у своєму візку? Може, у неї хтось таємно живе?

— Ти її знаєш? — питає мене Софі.

— Вона мешкає в моєму будинку. Дуже мила, але не здогадуюся навіть, чим вона постійно наповнює свою сумку.

— Не намагайся змінити тему розмови. Розповідай про свого Ромео. Ви зустрічаєтеся?

— Жартуєш! Ми тільки приглядаємося одне до одного, тобто я приглядаюся, а він, мабуть, уважає мене просто милою дівчиною.

— Це не дуже добре, може, не варто розраховувати на нього.

— Легше сказати, ніж зробити. Ну, якщо ти вважаєш, що в мене є вибір! Я нічого не контролюю. Він не йде в мене з голови.

Здалеку стали помітні дерева міського парку. Біля входу зібралася невелика група дівчат, дехто вже розігрівається. Дівчата різні за віком, високі, низькі, худі, трішки гладкіші. Нас вітає жінка років сорока, з підтягнутим спортивним тілом:

— Привіт, дівчата! Оскільки це ваш перший раз, то ласкаво просимо. Ви побачите, що з нами все просто. Без членських внесків, без питань і без змагань. Ми не прагнемо підготувати чемпіонів світу! У кожного свій ритм. Стартуємо разом, а далі всі — вільні.

Півдюжини бігунок вітаються з нами. Ми відповідаємо.

Я добре знаю міський парк, але ніколи й подумати не могла, що він служить місцем зустрічі для подібних зібрань. Після школи тут гуляють матусі з дітьми. Пізніше збирається молодь, зустрічаються закохані. В обід сюди приходять відпочити та з’їсти сандвіч офісні працівники. Дивно, що така різношерста публіка знаходиться поруч, але ніколи не перетинається.

Група починає. Софі і я слідом. З перших кроків розуміємо, що в кожного своя техніка. У невисокої на зріст молодої дівчини, яка має спортивний вигляд, не все виходить, а та, у якої округлі форми, залишає нас усіх позаду. Софі біжить і дивиться на своє взуття.

— Що ти робиш? Підведи голову, а то вріжешся в стовп.

Вона, не відриваючи погляду від своїх ніг, відповідає:

— Уже десять років я не бачила, щоб вони так швидко рухалися. Це чарівно.

— Ти ще мені подякуєш за таку пропозицію…

— І не мрій. Я ще не дізналася найцікавішого…

Я можу розповісти, що Рік обіймав мене, що в нього найніжніші у світі руки, що його очі такі ж дивовижні, як і сідниці. Це все правда, і, може, така відповідь утамувала б її цікавість, але зрадила б чистоту моїх почуттів, та я цього не хочу.

— Ви часто бачитеся?

— Я шукаю найменшої нагоди. Використовую всі можливості. Потрапила в цілу низку безглуздих ситуацій, щоб побачити його.

— Тебе послухати, то ти тижнями його виглядаєш.

— У мене самої враження, що я вже місяцями за ним бігаю.

— Ти спробувала поговорити з ним, відкритися?

— Ти божевільна! Він сприйме мене за збоченку, яка стрибає на все, що рухається.

Група дівчат починає від нас віддалятися. Навіть не усвідомлюючи цього, ми із Софі послаблюємо темп. І це ще легко сказано. Ми ледь змогли б випередити молюска під час відпливу. Думаю, заняття в клубі не для нас.

— Якщо ти нічого про нього не знаєш, то що тебе так у ньому приваблює?

— Нічого, вірніше, усе. Його жести, вихованість, спокій, який він випромінює…

Я замріяно починаю все це уявляти. Софі насвистує:

— Та ти на нього запала. Я ніколи не чула, щоб ти про когось зі своїх хлопців так говорила, з таким зачудуванням.

— «Мої хлопці», як ти можеш…