Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

«Я нічого не починаю. Я тільки кажу». — «І до чого воно? Ти вже не раз казав». — «І буду казати. Ти недобрий. Тільки вдаєш, що добрий. І це підозріло». — «Ти що, хочеш, аби я був недобрим?» — «Вже краще будь недобрий, ніж оці прикидання, від яких лячно, гидко і небезпечно». — «Тож, усе-таки, пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадка?» — «Нічого». — «Гаразд, нічого то й нічого. Офіціанте, дякуємо, нам нічого».

Тривалий час ми їхали мовчки і зовсім не розмовляли, навіть відвернулися один від одного, наскільки було можливо. Я розглядав навколишні краєвиди, і разом із читанням великих романів, які купував в оригіналі або в перекладах тими кільканадцятьма нещасними, переважно європейськими мовами, якими читаю, розмовляю і пишу, це було моїм улюбленим заняттям під час їзди в потязі.

Купування книжок, яке моментами набувало болімійних розмірів, було моєю даниною суспільству нічим, крім гаманця і банківського рахунку, не обмеженого споживання. Де б я не зупинявся, скрізь виростали бібліотеки, які я елементарно не встигав прочитати, що було неможливо фізично, але в мені спрацьовував до кінця не випалений вогнем і не вирубаний мечем інстинкт посідання (чи не найгидкіший з усіх поготів — якби не він, ми б уже давно були янголами), я їх обнюхував, гортав і перевертав; у готельних номерах і приватних помешканнях, які я винаймав залежно від тривалості і можливостей мого перебування, посеред кімнати, не кажучи вже про шафи вздовж стін, які я докуповував в IKEA і сам складав, виростали книжкові дерева, доки наставав час від’їжджати, й не було іншого виходу, як залишити, ввіривши в чиїсь турботливі руки, які б доглядали й плекали, як героїв старих романів — поцілованих долею байстрюків, чий батечко завбачливо зникав у відомому, подеколи невідомому напрямку, щоб з’явитися десь уже ближче до кінця, зворушливим і пухнастим. Так я заснував не одну книгозбірню, в якій компакт-диски, дівіді і цедероми посідали жалюгідний відсоток, якому навіть не варто давати числового вияву: я був консерватором, визнаючи книжку лише такою, якою вона була десять, п’ятдесят і сто років тому — з паперу.

Валентина Іллівна

Звичайно, не менше, ніж котитися потягом, я любив літати. «Ти знову літаєш». — «Валентино Іллівно, я не літаю». — «Я ж бачу, що літаєш». — «Валентино Іллівно, я слухаю». — «І що ж ти чуєш?» — «Все, що Ви не кажете». — «І що я кажу?» — «Ви кажете розумні і корисні речі, які належить уважно слухати і запам’ятовувати». — «І що ти запам’ятав?» — «Все, що Ви кажете». — «Гаразд. Що я зараз сказала?» — «Ви запитали, що я запам’ятав». — «А перед тим?» — «Ви запитали: що я кажу?» — «А перед тим?» — «Ви запитали: І що ж ти чуєш?» — «А перед тим?» — «Ви сказали: Я ж бачу, що літаєш». — «А перед тим?» — «Ви сказали, що я знову літаю». — «Ну а перед тим, перед тим, засранцю?» — «Ви сказали... Ви казали». — «Так-от, слухай мене уважно. Це вже друга твоя чорна пляма. Ще одна чорна пляма, і я викликаю твоїх батьків». — «Дурепа». — Останнє, я звичайно, не сказав, тільки подумав. — «Я знаю, що ти думаєш». — «Я нічого не думаю». — «Тим гірше. Думати треба. Треба думати над своєю поведінкою і над тим, де ти знаходишся».

Я знаходився у вагоні потяга, невимовно щасливий, що не було Валентини Іллівни, з якою наші шляхи давно розійшлися, й усе одно вона вмудрялася вряди-годи виринати, як оце зараз, і мені коштувало чималих зусиль встрявати з нею в розмову, виправдовуватися і тремтіти за чорні плями, які вона вигадувала і чіпляла на мене, дотикаючи ними досі; вона, яку я, здавалося б, давно замкнув у скрині минулого часу (Past Perfect Tens), виринала то тут, то там, прослизаючи в Present Perfect і, що ще жахливіше, в Prosto Present, в якому нещадно переслідувала мене; купувала квиток на той самий потяг, що я, в той самий вагон, в те саме купе, і я мусив віддавати данину епосі, в якій намагався залишити Валентину Іллівну — виявляється, марно.

Колись думав, закінчу школу, отримаю атестат, і квит. Однак розпрощатися з Валентиною Іллівною було не так легко. Вона чіплялася, як рештки Чужого з фільмів фантастики й жахів за обшиву космічного корабля, прилипала до пам’яті, до кожної її поверхні і соломинки, і жодний вітер забуття не міг її звідти здути. Я зрозумів, що її не позбутися, ні Аґата Крісті, ні Дешил Геммет не зуміли б її знешкодити, ні Леон-кіллер, ні Шварценеґґер, ґубернатор. «Валентино Іллівно, Вас стерто», — я поміщав її між опущеними шлаґбаумами залізничного переїзду, незворушно спостерігаючи, як вона шарпається і не може відчинити надійно заблокованих дверей лімузина, я бачив, як її розчавлює потяг, який-небудь тежеве, що мчить на максимальній швидкості, бачив, як з-під поламаного й спресованого металу проступають червоні струмки, але вона з’являлася знову і знову, доки я зрозумів, що мені доведеться прожити з нею ціле життя. І не лише з нею — таких, як вона, було чимало.

Вже аж потім я пригадав нашу із ним розмову, тоді, коли засмоктало в шлунку, а ми з ним не мали нічого, що могли б туди вкинути. Ні яблука, ні сендвіча, ні козацьких розваг. Навіть банального повітряного батончика з ароматизатором «кокосик». І це була добра нагода помиритися. «Слухай, щось їсти хочеться». — «А не казав я тобі?» — «Міг би не дорікати». — «Міг би не впиратися». — «Що робитимемо?» — «А в кишенях?» — «Нічого». — «Може, в наплечнику?» — «Порожньо». — «Тоді залишається єдиний вихід». — «Який?» — «А ти не здогадуєшся?» — «Ресторан?» — «Атож, вагон-ресторан».

Вагон-ресторан

Я замкнув купе, і ми вирушили на пошуки ресторану, відчиняючи двері тамбурів і вагонів, заглиблюючись у лабіринт міфологічної гусені, її довжелезне нутро, нескінченну кишку, що підстрибувала на рейках, і я не маю сумніву, що в міфології усієї так званої технічної ери, яку у важкоосяжному майбутньому її безпосередні і побічні нащадки вивчатимуть на заняттях, присвячених таким безнадійно легендарним цивілізаціям, як наша на той час давно вже затонула Атлантида, поїзди, особливо потяги тоталітарних метрополітенів перебуватимуть у категорії хтонічних божеств, вивищуючись на плексиґласових вівтарях футуристичних храмів, на основі з тонкого титанового волокна, і цілком можливо, що від них, саме від них виводитимуть рід людський, адже хіба не від