Аскольд Мельничук - Посол мертвих

живе на світі не на те, щоби їм кланятися. Кожної неділі вона ставала на коліна в церкві, де гудіння літаків перекривало спів хору, перебирала вервицю, промовляючи по молитві на кожну намистину: за Алекса, за Пола, за Антона, за мене…

Вигнана з рідної домівки, відчужена від Бога, який є чоловіком і пробачав чоловічі гріхи ще задовго до того, як простив жінку, Ада молилася до Марії, яка пізнала страх і самотність на чужині.

Та що в тілесному бажанні такого, за що треба карати? Аді подобалося забуватися — навіть в одноруких обіймах Семмі. Ті хвилини полегкості були для неї такими, як тиха вечірня молитва латиною при свічках. Чому Господь має сердитися на неї за це — якщо решту її часу з'їдають праця і турботи? Коли мертві воскреснуть у плоті й вийдуть із могил, то перше, що вони зроблять, — попадають на землю й почнуть трахатися…

А проте, хоч як вона себе заспокоювала, Адріана не могла позбутися тривоги. І, врешті, змогла виповзти з прірви своєї чуттєвості. Вона повністю припинила стосунки з чоловіками — проте на певний час, коли я був як ніколи міцно прив'язаний до Круків.

А коли чоловіки справді зникли з її життя, Ісус повернувся. Ада так і не змогла вирішити, чи рівнозначна така заміна.

~ ~ ~

Найкращі, найцікавіші розмови в нас з Алексом були тоді, коли ми гуляли понад залізницею неподалік від його дому. Кожні кілька хвилин повз нас із гуркотом пролітав потяг, ми зупинялися, дивилися йому вслід і уявляли, як летимо за ним через цілий схід Сполучених Штатів — до Філадельфії, Вашингтона, Ньюпорт-Ньюса, Чарлстона, а тоді далі — до Флориди, до островів Флорида-Кіс. Кожна назва будила в нас цілий усесвіт фантазій: від Дзвону Свободи[6] у Філадельфії до вашингтонських монументів. А ще хто його зна, що є в Ньюпорт-Ньюсі, а на чудових островах! Яка геніальна людина придумала назвати острови Кіс, тобто Ключі, — і тепер, охоплені жагою пригод, десять мільйонів хлопчаків уявно переносять свої ігри на Кі-Ларґо[7]: там шаленіє буря, лунають звуки перестрілок, а жінки чекають у будинку біля моря; і навіть ми — ветерани таких дивовижних ігор, як «таємна поліція», — віддавали належне й типово хлоп’ячим роздумам, уявляючи себе іншими, більшими, могутніми, обізнаними з тими таємницями, які Ада так важко видобувала зі своїх чоловіків. На кілька хвилин наш страх зникав, ми не бігли долиною тіні, гнані інстинктами та нажахані невідомою силою, якій підвладні життя людей навколо. На ті хвилини, коли ми чули гуркіт потяга, який поступово стихав удалині, — на цей час ми змінювалися, кращали, раптом дорівнювалися до всіх інших людей знанням, силою та мріями.

А тоді все розвіювалось — і ми знову говорили про те, що бачили у світі. Алекс, посміюючись, розповідав, якою бачив матір за сніданком, і про жінку, чий голос інколи чув уночі по другий бік коридору. Він майже вихвалявся, немовби йому пощастило так рано побачити стільки таємниць дорослих, а мене дедалі більше захоплювали ті образи Ади, які він мені змальовував. Я чув, як вона важко дихає, бачив її напівголою, хмільною, її розстебнуту до пояса блузку — жінка дивилася на мене з-під завіси розпущеного білявого волосся.

Мій батько тим часом саме почав розмови про переїзд до Форт-Гіллса, і я теж розповів про це Алексові — а також, звичайно, про те, що збираюся кожні вихідні їздити в його район. Була середина листопада, незадовго до Дня подяки, й колії встеляло зеленкувато-жовте і брунатне листя, яке сонце лизнуло вогняним язиком.

Однак Алекс мене не чув. Він намагався з’ясувати, чого мати насправді хоче від нього, — і раз у раз повертався до цих думок; іноді в його слова просочувалася притлумлена образа.

— Щодо Бога я дуже нервую, — промовив він, запалюючи цигарку рукою в рукавичці.

— Фотографії Христа?

— Ти не розумієш. Ті картки — то ще не все. Вона, буває, дивиться на мене — і часто в мене враження, що вона бачить щось — але не мене…

— ССС, — відказав я.

Алекс знизав плечима.

— Та отож, ССС як він є. Тільки він у неї загострюється.

ССС — так ми скорочували «синдром старого світу». То було наше кодове слово на позначення поведінки дорослих, якої ми не могли пояснити інакше: понять на кшталт «психотравма» та «маніакально-депресивний синдром» ми не знали.

— Минуле, сука! — промовив він, зупинившись біля паркінгу супермаркету «А&Р». — Яку тачку хочеш? — запитав він, роздивляючись, що ми маємо до вибору.

— «Б’юїк»! — не вагаючись, відказав я.

— Та ти шо! А «шеву корвет» нє?

Я окинув оком лаву «фордів» і «крайслерів» унизу.

— Ага.

— Я тут про Каліфорнію думаю… — мовив Алекс.

— Утікаєш?

— Ні. Справи, — відрубав він.

Я кивнув. Каліфорнія — це майже така сама крутизна, як і Кіс…

— А Кіс?

— Там ураганів забагато!

У новинах минулого тижня показували тайфун, який налетів на узбережжя Флориди.

— Землетруси, аміґо!

— Ну, то ще таке…

Удалині пролунав свисток — і ми задивилися на колію, якою до нас наближалися яскраві білі вогні.

6

Почувши, що Антон нарешті приїздить, Ада, напевно, згадала минулу закоханість. Поет, котрий водив її до опери на «Богему», з котрим вона фліртувала в таборі для біженців і котрий подався до Англії, де став, кажуть, професором літератури, у другу неділю березня має виступати в Національному домі о четвертій.

На відміну від своїх однолітків, ми не мали вільних вихідних: між суботньою школою, скаутськими справами, церквою, релігійним навчанням і громадськими подіями ми жили всередині власного етнічного тайфуну, і буря для нас ніколи не стихала.

Приїзд Антона всіх хвилював і захоплював. Чоловік мав прибути з Англії, де він друкував вірші й оповідання англійською, а також статті про химерний тріумвірат: Чарлза Діккенса, Т. С. Еліота й Ісаю Берліна — ці імена виразно проступали на звичному тлі прізвищ на «-ич», «-цький» і всіляких «ізмів». Подейкували, що він працював при Кембриджі й Оксфорді. У Рузвельті мало хто мав визначних родичів, — те, що «наша людина», як казав про нього навіть мій батько, здобула бодай якесь визнання, відразу потрапило в заголовки газет. Громада в той час почувалась особливо невидимою та недооціненою, і в ній панувало переконання про упереджене ставлення американських газетярів. Коли б Антон отримав Нобелівську премію, ледве чи навколо нього вирував би більший ажіотаж.

Жодні його слова не могли вповні втамувати жагу малої аудиторії, яка зібралася того вечора над підвальною таверною. Наша родина, взявши зі собою