Артур Конан Дойль - Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

дим розвіявся, від „Глорії Скотт“ не залишилось і сліду. Ми відразу ж повернули шлюпку й налягли на весла, щоб швидше дістатися місця страшної катастрофи.

Плисти довелось досить довго. Лише з діжок, що качалися на хвилях, уламків щогл і корпусу можна було визначити, де затонуло судно. Переконавшись, що ніхто не вижив, ми повернули шлюпку, аж тут до нас долетів відчайдушний крик. Якась людина, вчепившись за дошку, волала про допомогу. Витягнувши нещасного з води, ми впізнали в ньому молодого матроса Гадсона, але він був такий обпечений і змучений, що зміг говорити до ладу тільки наступного дня.

Він розповів, що Прендергаст зі своєю бандою відправив на той світ п’ятьох полонених, які залишились. Обох наглядачів застрелили й кинули за борт, така сама доля спіткала і третього помічника капітана. Потім Прендергаст власноруч перерізав горло нещасному лікарю. Лише перший помічник капітана виявився людиною неполохливою. Йому вдалось послабити пута, і коли каторжник із закривавленим ножем попрямував до нього, помічник кинувся бігти й замкнувся в кормовому трюмі. Дюжина ув’язнених із пістолетами помчала за ним, але, виломивши двері, вони побачили, що втікач ховається за відкритою пороховою бочкою — а їх на „Глорії“ було десятки — з коробком сірників у руках. Помічник крикнув, що, якщо вони зроблять іще крок, він підірве корабель, а наступної секунди гримнув вибух. Сам Гадсон вважав, що порох вибухнув не від сірника, а від випадкового пострілу одного з каторжників. Такий був кінець „Глорії Скотт“ і банди зарізяк, що захопили її.

Ось, хлопчику мій, коротка розповідь про ту жахливу історію, учасником якої мені довелося стати. Наступного дня нас підібрав бриг „Завзятий“, який прямував до Австралії. Його капітан повірив нашій розповіді про те, як ми врятувалися із затонулого пасажирського корабля. Адміралтейство внесло транспортне судно „Глорія Скотт“ до реєстру зниклих без вісти, а нас капітан „Завзятого“ висадив у Сіднеї. Там ми з Евансом змінили імена, вирушили на копальні й загубилися серед старателів, що стікались туди з усіх усюд.

Із часом ми розбагатіли й повернулися до Англії багатими колоністами. Двадцять років ми прожили спокійно, сподіваючись, що минуле забуто назавжди. Уяви, що я відчув, упізнавши в морякові, що прийшов до нас, того, кого ми врятували після вибуху на „Глорії Скотт“. Він вистежив нас і вирішив, що, боячись розголосу, ми забезпечимо йому заможне життя. Тепер ти знаєш, чому я не хотів із ним сваритися, і можеш зрозуміти причину страху, що катує мене тепер, коли Гадсон вирушив шантажувати свою другу жертву».

У кінці останньої сторінки нерозбірливим почерком було приписано:

«У своєму шифрованому посланні Беддос повідомляє, що Г. усе розповів. Господи милосердний, зглянься на нас!»

Помовчавши, Голмс сказав:

— Ось що я прочитав тієї ночі Тревору-молодшому, і ця історія справила на нього незабутнє враження. Бідолаха був так спантеличений, що невдовзі виїхав до Північної Індії, придбав чайну плантацію і, як я чув, став дуже успішним. Щодо моряка та Беддоса, то обидва ніби крізь землю пішли. До поліції ніяких заяв не надходило, значить, Беддос сприйняв загрозу за факт, що відбувся. У поліції вирішили, що Гадсон одержав від Беддоса те, що хотів, і втік, але особисто я вважаю, що насправді все відбулося навпаки. Беддос, доведений до розпачу та впевнений, що старий моряк доніс про все в поліцію, помстився йому й утік з країни, прихопивши із собою всю свою готівку.

Ось така історія, докторе. Якщо ви вважаєте, що ці факти можуть знадобитися для вашої колекції, я радо надаю їх у ваше розпорядження.

Обряд Масгрейвів

У всьому, що стосується процесів розумової діяльності, не відшукати більш методичної й точної людини, ніж мій друг Шерлок Голмс. Але навіть при деякій строгості й манірності в одязі, у повсякденному житті це був нечепура поміж нечепур — із тих, що своїми нестерпними звичками отруюють життя сусідам по квартирі.

Не хочу сказати, що сам я в цьому сенсі бездоганний. Певні обставини біографії перетворили мене в дещо більш охайну людину, ніж цього можна б очікувати від медика. Проте всьому є край, і тому, коли я бачу пана, який зберігає сигари у відерці для вугілля, тютюн тримає в персидській туфлі, а листи, що очікують відповіді, приколює складаним ножем прямісінько посеред дубової камінної полиці, моя самооцінка значно зростає. Крім того, мені завжди здавалося, що вправлятися у стрільбі варто під голим небом. І коли Голмс, перебуваючи в недоброму гуморі, що траплялося досить часто, усідався в крісло з револьвером та сотнею набоїв і починав стріляти в протилежну стіну, прикрашаючи її вензелем правлячого королівського дому, у мене складалось враження, що навряд чи це може поліпшити зовнішній вигляд нашої вітальні.

Наші апартаменти були повністю забиті хімікаліями й різноманітними доказами, знайденими на місці злочину, до того ж вони мали звичку розповзатися по всіх кімнатах, і часом їх можна було знайти в найнесподіваніших місцях, наприклад у цукорниці. Проте мені найдужче болить стан паперів Голмса. Він панічно боїться знищувати документи, що мають стосунок до справ, у яких йому колись доводилося брати участь, але при цьому лише раз на кілька років знаходить у собі сили розсортувати та впорядкувати їх. При цьому ніхто не має права торкатися цієї запиленої купи, за винятком її власника.

Як я вже казав, спалахи неприборканої енергії, що супроводжували його розслідування, чергуються з періодами млявості й апатії, коли мій друг валяється на дивані з книжкою або скрипкою, лінуючись поворушити пальцем і починаючи рухатися лише тоді, коли йому необхідно підійти до обіднього столу й повернутися назад.

Одного зимового вечора, коли ми сиділи біля каміна, я, помітивши, що Голмс відклав зошит, у який записував цитати з прочитаних книг, запропонував йому витратити наступні дві години на те, щоб зробити нашу кімнату трохи затишнішою. Заперечити, що прийшов час учинити так, він не міг, тому з кислою міною попрямував до своєї спальні й невдовзі повернувся, тягнучи за собою містку залізну скриню. Голмс поставив її посеред кімнати, усівся на табурет і відкинув віко. Я побачив, що скриня на третину заповнена паперами, перев’язаними червоними стрічками в стосики.

— Це просто скарб, Ватсоне! — сказав мій друг, лукаво позираючи на мене. — Якби ви знали, які цікаві речі тут зберігаються, ви благали б мене не складати сюди нових справ, а, навпаки, витягти дещо зі старого.

— Невже це нотатки про найперші справи? — запитав я. — А я вже думав, що з тих часів нічого