Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

хлопче, — звертається він до нього лагідно й збирає докупи розгублені думки. Перо починає атакувати невинний папір:

Ще раз вітаю Ваше Преосвященство з новою посадою в Польщі і маю надію, що стане вона оказією для всебічного зміцнення віри в Ісуса Христа на землях, що їх Він оточив особливою ласкою. Бо ж ми тут у Речі Посполитій — найвірніші вівці в Його стайні, найвідданіші Йому серцем…

Тепер єпископ Солтик зовсім не знає, як перейти до суті справи. Спершу він збирався все описати загальниками — не сподівався виразного прохання про рапорт, до того ж від нунція. Це йому дивно, бо нунцій всюди має своїх шпигунів, і хоч сам свого довгого італійського носа нікуди не встромляє, зате користується послугами інших запопадливих носів.

Секретар чекає наступного речення, на кінчику його пера вже зібралася чимала крапля. Але цей досвідчений чоловік добре знає звички крапель чорнила і не поспішає, аби вже в останню мить струсити її назад у каламар.

Як же це описати? — міркує єпископ Солтик, і на думку йому спадають красиві речення на кшталт: «Світ є паломництвом вельми небезпечним для тих, що зітхають за вічністю». Але це лише зрадило б незручність ситуації, в яку потрапив архієпископ, змушений виправдовувати свої вчинки — правильні, хоч і прикрі, — замість того, щоб думки свої віддавати молитві та духовним потребам пастви своєї. То як же почати? Може, з історії про знайдену дитину? Діялося те недавно, того-таки року, під Житомиром, у селі Маркова Волиця.

— Студзінський, так?

Секретар киває головою і додає ім’я хлопця: Стефан. Його таки знайшли, але мертвим — понівечене тіло, все в синцях і ранах, неначе колотих. У кущах біля дороги.

Єпископ нарешті зосереджується і починає диктувати:

…селяни, знайшовши дитину, несли її до церкви, минаючи корчму, в якій її, ймовірно, замучили. Кров із лівого боку, з рани пробитої, сочитися почала, і тут-таки ця причина, як і деякі інші, навела підозри на євреїв, так що схопили в тому селі двох євреїв-корчмарів і жон їхніх, які в усьому зізналися й інших виказали. Справа відтак стала цілковито ясною завдяки справедливості Божій.

Негайно було мені повідомлено про сю справу, так що я без зволікання і з найбільшим старанням за неї взявся і вже in crastinum[38] звелів розпорядникам довколишніх маєтностей та панам видати інших винних, а позаяк ті виказали яловість і м’яке серце, я сам узявся по тих маєтностях їздити й дораджувати вельможному панству, кого арештувати. Так було арештовано тридцять одного чоловіка і двох жінок. Привезено їх у кайданах до Житомира і посаджено в ями, спеціально для сієї оказії викопані. По виїзді інквізиції довелося мені відіслати винуватців до ґродського суду. Суд задля якнайповнішого висвітлення нечестивого чину злісних убійців постановив strictissime посталих перед ним євреїв допитати, тим більше, що деякі з них свої свідчення, зложені перед судом консисторським, змінювали, а оскарження, висловлені супроти них християнами, заперечували. Взято тоді винуватців на тортури і маґістром святої справедливості тричі вогнем випробувано. Сі тілесні проби швидко виказали, що Янкель і Еля, орендарі корчми в Марковій Волиці, за намовою Шмаєра, рабина з Паволочі, схопили буцімто сю дитину, відвели до корчми, напоїли горілкою, а відтак рабин ножиком правий бік їй пробив. Після сього в книжках своїх молитви читали, а інші євреї цвяхами і великими шпильками дитину кололи і кров невинну до миски пускали, кров же сю рабин присутнім роздав, у пляшечки кожному наливаючи.

Єпископ робить паузу і велить налити угорського вина, яке завжди добре йому впливає на кров. Дарма що на порожній шлунок. Відчуває, що замість сніданку сьогодні йому доведеться пообідати, а голод уже смокче під ложечкою. Коли він голодний, сердиться. Але що вдієш. Лист треба надіслати сьогодні. Тож диктує далі:

Коли ж обвинувач у справі неповнолітнього Стефана, описуючи його dolenda fata[39], згідно з процедурою, разом із сімома іншими свідками присягу зложив, що названі євреї до смерті та пролиття крові невинного дитяти спричинилися, суд прирік їх на смерть жорстоку.

Сімох убійців, що спричинилися до сього поганського дикунства, магістр мав від ганебного стовпа на ринку житомирському зі зв’язаними й облитими смолою обома руками, запаливши, через місто до шибениць вести. Там із кожного по три паски шкіри здерти, відтак четвертувати, голови на палю настромити, чверті порозвішувати. Шістьох було скарано четвертуванням, одному ж, позаяк до віри святої католицької в останню хвилину з жоною і дітьми приступив, кару замінено на звичайне відтинання голови. Решту виправдано. Родичі скараних на смерть мали заплатити батькові жертви 1000 злотих польських під загрозою баніції[40] вічної.

З-поміж перших сімох одному вдалося втекти, другий же хрещення прийняв і разом з приреченим на відтинання голови був моїм прошенням од смерті порятований.

Решту ж було справедливо скарано. Трьох винуватців, у злості своїй найзатятіших, четвертовано, трьом же, тим, що охрестилися, кару замінено на відтинання голови, і тіла їхні я сам із численним кліром на цвинтар католицький провів.

На другий же день здійснив я церемонію святого хрещення тринадцятьох євреїв і єврейок. Для замордованої ж дитини звелів приготувати epitupticum[41], а святе тіло невинного дитяти і мученика з належною почестю наказав поховати в катедральній усипальні.

Ista scienda saris[42], страшних, а проте з усякого огляду необхідних задля покарання винних у такому ганебному злочині. Вірю, що Ваше Преосвященство в сих поясненнях знайде все, що прагне знати, і вгамує висловлену в листі тривогу, що ми тут щось супроти Церкви та Пресвятої Діви, Матері Нашої, вчинили.

Зелік

Той, що втік, просто зіскочив з воза, яким їх, зв’язаних, везли до тюрми на тортури. Виявилося, що це нескладно, бо зв’язали їх абияк. Доля чотирнадцятьох в’язнів, у тім числі двох жінок, була насправді вирішена. Їх вважали майже мертвими, і нікому не спало на думку, що хтось із них міг би спробувати втекти. Віз у супроводі кінного конвою перед самим Житомиром цілу милю їхав лісом. Там і втік Зелік. Якось виплутав руки з мотузка, дочекався слушної миті, і коли вони опинилися біля самих хащ, одним стрибком зіскочив з воза і зник у лісі. Решта в’язнів сиділи тихо, схиливши голови, ніби мирячись із власною близькою смертю. Охоронці не відразу збагнули, що сталося.

Батько Зеліка, той самий, який позичав гроші Солтикові, заплющив очі й почав молитися. Зелік, уже ступивши на лісові трави, озирнувся й добре запам’ятав ту картину: зсутулений