Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

інших. Ковпервуд володів даром привітного і невимушеного спілкування. Ніхто з тих, що знали його (хоч чоловік чи жінка), не підозрювали всієї глибини його натури. Френк завжди і повсякчас думав, але це не заважало йому насолоджуватися життям.

Одним з його найбільш ранніх і найбільш щирих захоплень був живопис. Він палко любив природу, але, сам не знаючи чому, вважав, що найкраще вона пізнається на полотні художника (так само як через інших краще усвідомлюється сенс законів і політичних подій). Ліліан була до живопису більше ніж байдужою, але супроводжувала чоловіка на всіх виставках, не перестаючи нишком думати, що Френк усе-таки — не без дивацтв. Кохаючи її, він намагався пробудити в ній цікавість до інтелектуальних насолод, але місіс Ковпервуд, хоча і вдавала, ніби живопис цікавить її, насправді була до нього байдужа і холодна: мабуть, ця царина залишалася для неї просто недоступною.

Діти забирали більшу частину її часу. Ковпервуда, однак, це анітрохи не засмучувало. Він вважав чудовою і надзвичайно гідною таку материнську прихильність. Разом з тим йому подобалися в Ліліан її флегматичність, мимовільна посмішка і навіть її байдужість до всього на світі (втім, удавана, що пояснювалося насамперед її умиротворенням і забезпеченістю).

Якими все-таки різними людьми вони були! Своє друге заміжжя вона сприйняла точнісінько так, як і перше. Для неї це було вагомою подією, що виключала будь-яку можливість усіляких вагань у думках і почуттях. Що ж до Френка, то він крутився в галасливому світі, який (принаймні у фінансовому відношенні) весь складався зі змін, раптових і вражаючих перипетій. Френк почав іноді придивлятися до дружини — не дуже прискіпливо, бо він любив її, але намагаючись правильно оцінити її єство. Він знав Ліліан уже більше п’яти років. Але що, власне, він знав про неї? Юнацький запал перших років їхнього спільного життя змушував його багато на що закривати очі, але тепер, коли вона вже беззастережно належала йому...

На ті часи повільно насувалася і нарешті була оголошена війна між Північчю і Півднем, яка викликала таке збурення настроїв, що всі, здавалося, були поглинуті тільки цим. Спочатку творилося щось неймовірне. Потім почалися мітинги, багатолюдні і бурхливі; вуличні заворушення; інцидент з останками Джона Брауна[8]; прибуття Лінкольна, цього великого народного трибуна, до Філадельфії, проїздом зі Спрингфілда (штат Іллінойс) в Вашингтон, де він мав принести присягу і вступити на посаду президента; битва при Булл-Рені, битва при Віксбергу; битва при Геттісбергу і так далі, і так далі. Ковпервуд був на той час двадцятип’ятилітнім молодим чоловіком, холоднокровним і цілеспрямованим. Він вважав, що пропаганда проти рабства з точки зору людської моралі може бути цілком обґрунтованою, навіть безсумнівно, але для комерції — украй небезпечною. Він бажав перемоги Півночі, але знав, що і він, та й інші фінансисти, можуть опинитися у великій скруті. Сам він не мав бажання воювати — безглузде заняття для людини з яскраво вираженою індивідуальністю. Нехай воюють інші. Зрештою, на світі досить бідаків, простаків і недоумків, готових підставити свої груди під кулі: вони тільки й годяться на те, аби ними командували і посилали їх на смерть. Щодо нього, то своє життя він вважав недоторканним і цілковито присвяченим родині та діловим інтересам. Він пам’ятав, як одного разу, в годину, коли робітники йдуть додому з роботи, по одній з вуличок хвацько промарширував невеликий загін вербувальників у синіх мундирах. Барабанний бій, прапор Сполучених Штатів — все це, звичайно, мало одну мету: зрушити уяву й душу досі байдужого або невпевненого громадянина, наелектризувати його так, щоб він втратив почуття міри і самозбереження і, пам’ятаючи лише про те, що він потрібен країні, забув про все — про дружину, батьків, дім і дітей, і приєднався б до загону. Френк побачив, як якийсь робітник, який ішов, злегка помахуючи обіднім казанком і, мабуть, аж ніяк не думав про такий фінал свого трудового дня, раптом зупинився і почав прислухатися до тупоту загону, що наближався. А коли солдати порівнялися з ним, зачекав трохи, провів їхні ряди нерішучим і здивованим поглядом і раптом, прилаштувавшись до хвоста, з урочистим виразом на обличчі пішов до вербувального пункту. Що захопило того трудягу? — запитував себе Френк. Чому він так легко підкорився чужій волі? Адже він не збирався йти на війну. На його обличчі ще лишалися сліди мазуту і кіптяви; це був молодий чоловік років двадцяти п’яти, з вигляду — ливарник чи слюсар. Френк дивився услід маленькому загону доти, поки той не зник за рогом вулиці.

Яким дивним є це раптове пробудження войовничого духу! Френку здавалося, що люди нічого не хотіли чути, окрім барабанів і труб, нічого не хотіли бачити, крім тисяч солдатів, які йшли на фронт із холодною сталлю рушниць на плечах, нічим іншим не цікавилися, крім війни і військових новин. Безсумнівно, це було хвилююче відчуття, навіть величне, але ризиковане для тих, хто його відчував. Воно кликало до самопожертви, а Френк цього не розумів. Якщо він піде на війну, його можуть убити, а тоді — яка користь від його піднесених почуттів? Ні, краще він буде наживати статки і займатися справами політичними, громадськими, фінансовими. Бідолашний дурень, що пішов за вербувальним загоном (ні, не дурень, він не називатиме його так!). Просто розгублений бідолаха-трудівник, нехай зглянеться над ним небо! Нехай зглянеться небо над ними усіма! Во­істину, вони не відають, що чинять!

Якось йому довелося бачити Лінкольна. Цей довготелесий, з незграбною ходою, кістлявий, на вигляд простакуватий чоловік справив на Френка незабутнє враження. Стояв холодний і непогожий лютневий ранок; видатний президент воєнної епохи щойно закінчив своє урочисте звернення до народу, в якому він говорив, що єднальні узи між штатами можуть бути натягнуті до межі, але вони не повинні бути розірвані. Коли він виходив з Палацу Незалежності[9], уславленої будівлі, де зародилася американська свобода, його обличчя було сумним і задумливо-спокійним. Ковпервуд не зводив очей з президента, поки той виходив з під’їзду, оточений штабними офіцерами, представниками місцевої влади, детективами і цікавим, співчутливо налаштованим натовпом. Уважно вдивляючись в незвичайні, грубо викарбувані риси Лінкольна, він переймався усвідомленням дивовижної чистоти і внутрішньої величі цієї особистості.

«Оце справжня людина! — казав собі Френк. — Яка незвичайна натура!» Кожен жест президента вражав його. Дивлячись, як Лінкольн сідає в екіпаж, він думав: «Так от який, цей нищитель підвалин, цей колишній провінційний адвокат! Ну що ж, у критичний період доля обрала