Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Образ Лінкольна ще довго стояв перед очима Френка, і згодом його думки неодноразово поверталися до цієї виняткової людини. Він був переконаний, що йому пощастило бачити одного зі справді величних світу цього. Війна і державна діяльність не цікавили Френка, але він знав, як важливо часом і те, й інше.

11

Під час війни і після того, як стало очевидно, що війна ця надовго, Ковпервуду випала нагода проявити свої здібності фінансиста у справді масштабній справі. Вся країна, штат, місто відчували в цей період гостру потребу в грошах. У липні 1861 року Конгрес затвердив випуск внутрішньої позики на п’ятдесят мільйонів доларів у вигляді облігацій, що підлягають погашенню протягом двадцяти років і принесуть власникам до семи відсотків річних. Штат, у свою чергу, приблизно на тих же умовах санкціонував випуск позики на три мільйони. Реалізацію першої позики проводили бостонські, нью-йоркські і філадельфійські фінансисти, другої — лише філадельфійські. Ковпервуд не брав у цьому участі. Він був ще недостатньо знаний. В газетах він читав про засідання, на яких фінансові верховоди, знайомі йому особисто або тільки з імені, «обговорювали найбільш доцільні заходи щодо надання допомоги країні або штату». Френка вони не запрошували. Між тим, він усією душею жадав бути серед них. Він уже тоді зрозумів, що для успіху справи часто буває достатньо одного слова багатої людини, не треба ні грошей, ані гарантій, ні конкретного забезпечення — нічого, лише її слово. Якщо ходили чутки, що за лаштунками якої-небудь справи ховаються «Дрексел і Ко», «Джей Кук і Ко» або «Гулд і Фіск», — вона вже вважалася надійною! Джей Кук, молодий філадельфієць, провів чудову операцію: він узяв на себе, в компанії з Дрекселем, реалізацію випущеної штатом позики і розпродав її за номіналом. На загальну думку, позика могла бути розповсюджена лише за ціною дев’яносто доларів за сто. Кук з цією думкою не погодився. Він вважав, що гордість за свій штат і патріотизм громадян допоможуть реалізації позики серед дрібних банків і приватних осіб, тож сума підписки перекриє (можливо, навіть із надлишком) суму випуску. Наступні події підтвердили правильність розрахунків Кука, і це зміцнило його ділову репутацію. Ковпервуду дуже хотілося зробити щось подібне, але він був досить практичний, щоб не відчувати заздрощів до Кука, — він завжди виходив з фактів і реальних можливостей.

Його час настав за півроку, коли з’ясувалося, що Пенсильванії знадобиться значно більше грошей. Солдатів, виставлених штатом за розкладкою, потрібно було одягати й утримувати. Крім того, необхідно було провести низку оборонних заходів, а до того ж ще й поповнити скарбницю. Законодавчі збори після довгих обговорень нарешті дозволили випуск внутрішньої позики на суму у двадцять три мільйони доларів. У фінансових колах жваво обговорювалося питання про те, кому буде доручено реалізацію позики, — першими називали компанії Дрекселя і Джея Кука.

Ковпервуд багато думав про це. Якби йому вдалось домогтися повноважень на реалізацію частини цієї величезної позики (навряд чи він був би в змозі взяти її на себе повністю — у нього ще не було достатньо зв’язків) — він значно підвищив би свою репутацію біржового маклера, і водночас у нього очистилося б чимало грошей. Яку ж суму він може взяти на себе? От у чому питання. Хто стане купувати у нього облігації? Батьківський банк? Цілком імовірно. «Вотермен і Ко»? На обмежену суму. Суддя Кітчен? Незначну частину. Компанія «Мілс-Девід»? Так. Він став перебирати в пам’яті підприємства і приватних осіб, які з тих чи інших міркувань (з мотивів особистої дружби, в силу поступливого характеру, вдячності за послуги в минулому і так далі) підписалися б через нього на якусь кількість цих семивідсоткових облігацій. Френк підсумував свої можливості і виявив, що після певної попередньої «обробки» він, з усією ймовірністю, міг би розмістити облігації на один мільйон доларів, якби впливові політичні діячі Філадельфії посприяли у наданні йому цієї частки позики.

Найбільші надії Френк покладав на такого собі Едварда Мелію Батлера, у якого були не те щоб видатні, але вельми солідні зв’язки в політичному світі. Батлер був підрядником, котрий проводив роботи з прокладання каналізаційних труб і водогонів, зі спорудження фундаментів, брукування вулиць тощо. Колись, задовго до того, як Ковпервуд позна­йомився з ним, Батлер на свій страх і ризик брав підряди на вивезення сміття. Місто в той час ще не знало систематизованого прибирання вулиць, тим більше на околицях і в деяких старих, населених біднотою районах. Едвард Батлер, тоді молодий бідняк-ірландець, почав з того, що безкоштовно згрібав і прибирав відходи, які йшли на корм його свиням і худобі. Пізніше він виявив, що є люди, готові дещо сплачувати за ці послуги. А ще пізніше один місцевий діяч, член муніципалітету і приятель Батлера (обидва вони були католиками) подився на всю цю справу під зовсім іншим кутом. Чому б не призначити Батлера офіційним підрядником з прибирання сміття? Муніципалітет може виділити для цієї мети щорічні асигнування. Батлеру буде надана можливість найняти кілька дюжин сміттєвих фургонів. Більше того, ніяких інших сміттярів в місті не залишиться. Зараз вони, звичайно, є, але офіційний договір між Батлером і муніципалітетом покладе край будь-якій конкуренції. Частиною прибутку від цієї дуже вигідної справи доведеться поступитися, щоб догодити і заспокоїти тих, кого обійшли підрядом. Під час виборів треба буде позичати гроші деяким організаціям і окремим особам, та це не біда — йдеться про невеликі суми. Отже, Батлер і член муніципалітету Патрік Гевін Коміський уклали ділову угоду (останній, звісно, таємно). Батлер більше вже не роз’їжджав сам зі сміттєвим фургоном. Він найняв спритного ірландського хлопця на ім’я Джиммі Шихен, котрий жив по сусідству, і той став його помічником, керуючим, конюхом, бухгалтером — одне слово, майже всім. Незабаром Батлер став заробляти від чотирьох до п’яти тисяч на рік, — раніше він ледве мав дві тисячі, — переїхав у цегляний будинок на південній околиці міста і віддав дітей до школи. Місіс Батлер покинула варити мило і розводити свиней. Відтоді фортуна була незмінно прихильною до Едварда Батлера.

Раніше він не вмів ані читати, ані писати, але тепер, звичайно, навчився грамоти. З бесід із містером Коміським він з’ясував, що існують й інші форми підрядів — наприклад, на прокладку каналізаційних, водопровідних і газових магістралей, брукування вулиць тощо. Кому ж узятися за них, як не Едварду Батлеру? Він