Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

посвячувати її в свої плани. Вона нічого не могла зрозуміти в його складних фінансових комбінаціях, але він особливо і не наполягав на цьому.

Зате кохання, прекрасне тіло Ліліан, її вуста, її спокійні манери — притягальна сила всього цього, та ще двоє діток, що з’явилися на світ за чотири роки їхнього сімейного життя, давали йому повне задоволення. Він гуцикав на колінах Френка-молодшого — свого первістка, дивився на його пухкі ніжки, на його іскристі очі, на ще майже безформний і схожий на бутон ротик і розмірковував про дивовижний процес дітонародження, невичерпне джерело для роздумів: від запліднення, таємничого періоду дозрівання плоду в утробі жінки і всих небезпек, з цим пов’язаних. Він пережив тяжкі хвилини, коли місіс Ковпервуд народжувала Френка-молодшого, передовсім тому, що вона сама була дуже налякана. Він побоювався за красу її тіла, його лякала думка втратити її і, стоячи за дверима в день появи на світ дитини, він, власне, вперше зазнав справжньої тривоги, хоч і не дуже сильної, — для цього він був надто врівноважений, надто перейнятий самим собою. І все ж його лякала думка, що дружина може померти, і тоді настане кінець теперішньому щасливому життю. А потім пронизливі, несамовиті крики — звістка, що все скінчилося щасливо, і можливість поглянути на новонародженого. Переживання цього дня розширили світогляд Френка, значно поглибили його розуміння життя. Він укотре переконався, що під поверхнею явищ, немов грубе дерево під шаром блискучого лаку, чаїться трагедія. Френк-молодший, а трохи пізніше — блакитноока і золотоволоса маленька донечка Ліліан на якийсь час заволоділи його уявою. Домашнє вогнище, врешті-решт, непогана штука! Так уже влаштоване життя, і наріжний камінь цього життя — домівка.

Немає змоги описати тут усі начебто дрібні, але загалом істотні зміни, які принесли з собою ці роки. Вони відбувалися якось поступово, що залишалося непомітним для ока — як ото повільний плин води. За п’ять років статки Френка значно зросли (особливо якщо згадати, з чого він почав). Потроху він зблизився (наскільки комерційні справи взагалі допускають зближення) з деякими найбільш успішними представниками фінансового світу Філадельфії, що невпинно розростався. Під час його роботи у містера Тая і на біржі йому не раз вказували на цікаві постаті більш-менш значних діячів міського самоврядування або адміністрації штату, які «підробляли на політиці», і діячів державного масштабу, які приїздили з Вашингтона побачитися з представниками банкірських будинків «Дрексел і Ко», «Кларк і Ко» і навіть «Тай і Ко». Ці люди, як він дізнався, були наперед поінформовані про майбутні законодавчі реформи і економічні зміни, які неминуче повинні були відбитися на певних цінностях і галузях торгівлі. У конторі «Тай і Ко» молодий товариш по службі якось смикнув Френка за рукав.

— Ви помітили чоловіка, який щойно пройшов у кабінет до господаря?

— Так.

— Це Мертаг, міський скарбник. Він, скажу я вам, грає впевнено! Всі державні гроші в його розпорядженні, а звітує він тільки щодо основного капіталу, так що відсотки йдуть до його кишені!

Ковпервуд збагнув. Усі чиновники міста і штату займалися спекуляцією. Вони депонували міські чи державні кошти у певних банкірів або маклерів, яких уряд або уповноважував, або навіть призначав зберігачами вкладів. Банки не платили відсотків за цими вкладами нікому, окрім представників казначейства. За секретними вказівками цих осіб вони позичали державні гроші біржовикам, а ті поміщали їх у «надійні» папери. У Філадельфії діяла ціла банда: свою пайку отримували мер міста, кілька членів муніципалітету, скарбник, начальник поліції, уповноважений з громад­ських робіт та інші чиновники. Їхнім девізом було: «рука руку миє». Спочатку така «діяльність» викликала в Ковпервуда почуття гидливості, але багато хто отак розбагатів на його очах, і нікого це, мабуть, не турбувало. Газети вічно торочили про громадянський обов’язок і патріотичну гордість, але про подібні махінації не прохоплювались ані словом. А люди, що їх здійснювали, залишалися при владі і користувались загальною повагою.

Багато банківських установ — їхнє коло безперервно ширилося — вважали Френка вартим довіри посередником для реалізації платіжних зобов’язань і отримання платежів за векселями. Він якось відразу вгадував, куди треба звертатися по гроші. З першого ж дня Френк взяв собі за правило завжди мати на руках тисяч двадцять готівкою, щоб негайно і без зайвих розмов відгукуватися на вигідні пропозиції.

Таким чином, він створив умови, за яких зазвичай міг відповідати: «Так, ясна річ, я беру це на себе!» До нього зверталися з проханнями провести ті чи інші біржові операції. Френк тоді ще не мав власного місця на біржі і спочатку не збирався його купувати, але згодом передумав і придбав місце не тільки в Філадельфії, але і в Нью-Йорку. Якийсь Джозеф Зіммерман, торговець мануфактурою, якому він допоміг реалізувати ряд векселів, запропонував йому взяти в своє відання його акції кінних залізниць, і Френк знову став завсідником фондової біржі.

Тим часом змінилося і його сімейне життя. Сімейні підвалини стали міцнішими, непорушними, побут — більш вишуканим. Місіс Ковпервуд, наприклад, була змушена час від часу піддавати критичному перегляду свої знайомства, так само, як і він свої. За життя містера Семпла коло знайо­мих Ліліан складалося переважно з сімей роздрібних торговців і декількох дрібніших оптовиків. Крім того, Ліліан дружила з двома чи трьома дамами, прихожанками тієї ж таки пресвітеріанської церкви. Колись влаштовувалися так звані «парафіяльні чаювання» та вечірки, на яких вона була присутня з містером Семплом, або ж вони спільно наносили обтяжливі візити до своїх родичів. Ковпервуди, Вотермени та інші сім’ї того ж рангу були щасливим винятком на загальному тьмяному тлі.

Тепер усе змінилося. Молодий Ковпервуд не дуже-то цікавився родичами Ліліан, а ті, зі свого боку, віддалилися від неї через з їх точки зору неналежний шлюб. Сім’я Френка і раніше була пов’язана з ним тісними узами теплих родинних почуттів і загальним прагненням до благополуччя, але найголовніше — він зумів завоювати прихильність кількох справді поважних осіб. Френк запрошував до себе в гості (зовсім не для обговорення справ, бо це було б не в його дусі) банкірів, заможних людей, які вкладали гроші в різні підприємства, і клієнтів — теперішніх і майбутніх. На берегах річок Скуїлкіл, Віссахікон і в багатьох інших місцях розташовувалися заміські ресторани, куди приємно було навідатися недільного дня. Френк і Ліліан часто їздили до вдови Сенеки Девіса, до судді Кітчена, відвідували знайомого юриста Ендрю Шарплеса, Гарпера Стеджера, особистого повіреного Френка, і багатьох