Ельма Кіраз - Танго наосліп, Ельма Кіраз

— Ви щось довго, — заговорив батько Серафима.

— Та так, побутові питання. Не звертайте уваги, — мій тато знов засвітився щастям і сів на диван. Я опустилась поряд з ним, а всередині вирувала злість. І як тепер бути далі? Невже дійсно доведеться провести усе життя поруч з Серафимом. І це навіть не фіктивний шлюб, а все насправді. 

— То коли буде весілля? — поцікався хлопець.

— За два місяці приблизно, — коротко відповів його батько, — тому разом ви будете жити уже від завтра, — він широко і справді щиро посміхнувся, а в мене всередині наче утворилась пропасть. Чому Макс не поїхав разом зі мною? Зараз би сидів тут поряд, сказав би якийсь жарт і це би хоч трохи підняло б мені настрій. В цей момент я почувала себе найсамотнішою людиною на світі. Ще й з Яною ми посварилися. Життя якось надто різко звернуло не туди, ще й за допомогою рідного батька.

Вони ще трохи посиділи в нас, а потім зібралися йти. За весь час більше ні я, ні Серафим не промовили жодного слова. Він навіть не попрощався, а просто мовчки вийшов з дому. Я теж не чекала, поки закінчаться всі ці люб‘язності, а побігла до своєї кімнати та зачинила двері на ключ. Сльози так і хотіли вийти назовні, але я не дозволяла цього. Мені не можна плакати. Я обіцяла мамі, що більше жодна сльозинка не впаде з моїх очей через дрібниці. Коли я ридала над її лікарняним ліжком, вона завжди заспокоювала мене і казала, що обов‘язково одужає. Тільки цього не сталося і з того моменту сльози для мене зникли. 
Я зробила крок назад і боляче вдарилась об валізу, яку по-дурному залишила посеред кімнати. Не віриться, що завтра доведеться складати у неї свої речі і переїжджати в одну квартиру з чужою людиною, яка нібито мій нарений.

— Еріко, — тато постукав у двері і нахилив ручку, проте кімната так і залишилась зачиненою, — відчини, будь ласка.

— Ні! — крикнула я, — хочу побути сама!

— Відчини, прошу. Я хочу поговорити.

— Не треба, ти уже все мені сказав. Нічого нового я не почую.

— Еріко, я тебе люблю, чуєш, доню? Я не продав тебе і не віддав кому-небудь. Абсолютно впевнений у цих людях, особливо у Серафимі. Знаю, що ти обов‘язково будеш щаслива.

— Але чому ти не спитав мене, чого я хочу? Ще й, можна сказати, виганяєш з дому. А може я… може я взагалі закохана у когось іншого?

— Не сміши. Я тебе знаю. З хлопцями у тебе завжди було все дуже складно.

— Тому ти таким чином вирішив мені допомогти? — я гірко засміялася.

— Будь ласка, не нароби дурниць. Я вірю і знаю, що ти у мене розумничка. І ще… будь завжди відкритою для світу. 
Я вже хотіла відчинити двері, але почула лише його кроки, що віддалялись по сходах. 

— Будь відкритою для світу…— вголос повторила я і повернулась до своєї валізи. 
Відкривши її, перше, що взяла до рук, це була маска. На обличчі з‘явилась тепла посмішка. Це були найкращі два дні у моєму житті. І мабуть, такі останні. Потім я витягла сукні, які займали пів валізи, і кинула їх на ліжко. Оглянувши свою кімнату, я зупинила погляд на фото з мамою. Якби ж вона зараз була тут, усе складалося б зовсім інакше. Все це дуже втомило мене, тим більше, після перельоту я не виспалась. Тому одразу ж так у маминій сукні, я залізла під свою ковдрочку в любому ліжку. Сподіваюсь, це не остання моя ніч, коли я ночую у власній спальні в рідному домі. Хоча цей будинок називати рідним мені дуже важко.

Вранці мене розбудив тато зі словами, що вже скоро приїде Серафим і ми поїдемо до нашої квартири. І після півгодинної істерики я таки добилася свого, тому своє авто я також заберу з собою. Тим більше, дуже сумніваюсь, що цей індюк погодиться везти у своїй машині усі мої речі. На початок у мене вийшло три валізи і одна дорожня сумка, не враховуючи мого рюкзака.

— Сонечко, ти ж не на іншу планету зібралася, — тато оглянув мій багаж, — завжди можна приїхати і взяти необхідне.

— Так це і є найнеобхідніше. Хоча… ще варто забрати із собою твій бар.

— Ще чого! — різко відповів тато, — навіть не мрій.

На вулиці почувся сиглан авто. Я прикрила очі і зрозуміла, що це вже кінець мого спокійного життя.

— Я роблю це тільки через тебе, — прошипіла, — лиш би не соромити тебе. В інакшому разі…

— Тебе вже чекає наречений, — тато розтягнув губи в посмішці.

Коли я вийшла зі своїм багажем на вулицю, Серафим аж зняв свої сонцезахисні окуляри, щоб показати здивування.

— У мене в багажнику стільки місця немає.

— Не хвилюйся, — я єхидно посміхнулась, — я буду на своїй, — і підійшовши до своєї улюбленої чорної іномарки, я відкрила багажник і з важко бідою загрузила туди всі свої речі. Потім мовчки міцно обійняла тата і сіла за кермо.

— Щасти тобі. І не забувай дзвонити.

— Скоро приїде Максим, хоч я і не знаю, для чого він тобі, — коротко сказала я і вирушила першою. Вказана татом адреса була відносно недалеко, але по дорозі було багато заторів. Тому біля будинку ми опинились уже десь під вечір. Серафим вийшов першим зі свого авта і дістав з багажника невелику спортивну сумку.

— І це що, усе? — голосно запитала, коли підходила до нього.

— Будь ласка, говори тихіше. Ти не в лісі.

— В тебе може якісь проблеми з нервами? Чого ти кидаєшся на мене?

— Бо ти не викликаєш у мене довіри, ясно? То ж тримайся від мене подалі.

— А нічого, що ми вже майже одружені? Живемо тепер ось тут, разом.

— Подалі. 

— Може ти хоч допоможеш мені з валізами? Вчора, здається, ти дуже сильно розповідав про виховання.

Серафим нічого не відповів, проте взяв у свої руки аж дві валізи. Я ж несла усе інше. Ми піднялись ліфтом на десятий поверх і зупинились навпроти потрібних дверей. Я дуже довго шукала ключ у рюкзаку, а коли нарешті відчинила нову квартиру і ми зайшли, то… хотілось завити вовком. Бо вона була однокімнатною.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно