Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

Глава 8

Про що я найбільше мріяла, так це про ванну. У маминій квартирі вона теж була, але з цією не зрівняється. На стінах теплий камінь пісочного кольору, бортик широкий, сама, щоправда, завелике кутове одоробло, хоч брасом шпар. Купували таку, щоб довготелесий Андрій не сидів притискаючи колінця до грудей, а мені завеликою була, хоча коли вдвох приймали, то наче й добре. Все, геть ті спогади! Просто велика ванна й потому. Та сьогодні як ніколи нафантазувала собі як в кіно – купа мильних бульбашок, свічки по бортикам, взяти келих вина і музику увімкнути. Як себе балувати, то на максимум! Фантазія спіткнулася на відсутності двох важливих складових – вина нема, піни для ванної також. Та це мене не спинило, збігала в маркет по сусідству, заодно повний пакет продуктів притягла. Дорогою до поштової скриньки зазирнула, нові рахунки витягла - боргів нема. Швиденько сплатила нові квитанції - ось тепер можна релаксувати. Напустила гарячої води, збила піну, свічки запалила, плейлист підібрала, відкоркувала пляшку і з бокалом в руках пішла по насолоду. Та то тільки в кино релакс і романтика, а в реальності сиди і намагайся не втопитись і щоб волосся на факел не перетворилося, яке ж тут задоволення? Вперто вирішила не звертати увагу на недоліки, захотіла релакснути – релаксуй і не нявкай. Згори ллється тиха музика, мерехтять теплим полум’ям вогники, приємно прохолодний напій в бокалі геть обліплений піною, да що ж це таке! Намагаюсь не піти під воду і відпльовую бульбашки. До біса такий відпочинок! Дмухаю на свічки, бокал прилаштовую. Аж раптом до моєї музики додаються якісь незрозумілі звуки. Наче двері стукнули? Не може бути, я їх точно зачиняла! Точно! Точно? Мамоньки, хто тут? Чую якесь бурмотіння і...собачий гавкіт? Підіймаюсь мов Венера в піні, тягнусь до рушника, ним і скидаю бокал на підлогу. З пронизливим «дзеньк» в квартирі стихає. Стою під дверима і ледь дихаю, по той бік моторошна тиша. Набираю до краю в легені повітря, а в серце відвагу і піднимаю з підлоги ніжку розбитого бакалу. Вже як берусь за ручку двері чую «Хто тут?» промовлене голосом Андрія. А він тут яким дивом? Широко відчиняю двері і дивлюсь на свого чоловіка із шпіцом на правій і валізою в лівій.

- А це шо таке? – навіть не знаю про шо саме питаю, чи то про речі, чи про песика, чи про нього самого.

- Я теж тебе тут не очікував зустріти.

- Сам казав, живи як треба – тебе тут не буде.

- Вибач, думав кілька тижнів перекантуватись, знав що ти тут не живеш.

Згадую, що досі в рушнику, затуляюсь ще міцніше, ніжку бокалу ховаю за спиною:

- Як зрушиш з місця – піду вдягнусь, потім добалакаємо.

Відступає до дверей, я прослизаю повз з подивом роздивляючись пухнасту руду хмаринку і прямую до кімнати. Валіза ще не розпакована, та спортивний костюм вже виклала. Швидко витираюсь, одягаю його на себе, мокре волосся скручую в дульку – до розмови готова. Андрій тим часом на кухні, однією рукою кавоварку штурхає, на іншій песика тримає.

- То чого ти тут? – з порогу питаю я.

- Довелося звільнити квартиру, поки нову не знайду тут побуду.

- А собаку де надибав?

Мовчить, таке враження ніби невимовлені слова на язику перекочує. Мабуть знайшов відповідні, промовляє:

- У спадок від дівчини отримав.

- Якої дівчини? – не розумію я.

- З якою щойно розбігся. Їй лишилась квартира, мені – Мія.

Пульс гупає в скронях, та тримаю себе в руках:

- А коли ви встигли зійтись, що вже й розбіглися? - знову дивиться кудись в простір ніби літери розгубив, - Ти не квапся, Андрій, уважно слова добери, бо якщо зараз почую, що в новорічну ніч переспавши зі своїм чоловіком зрадливою коханкою його дівчині стала, то я твою Мію взагалі сиротою лишу.

Відповідь не забарилась, Андрій враз налив очі гнівом:

- От після свята і зійшовся, не барився. І не тобі мені швидкими романами дорікати, сама від мене прямо з ліжка до іншого побігла.

- До якого іншого?

- З яким у батьків відпочивала!

- А звідки така інформація? - питаю я а сама собі кручу думки звідки таких висновків наробив.

- Не суттєво. Тож якщо він досить в бульбашках у ванній ховається – рятуй хлопця.

- Добре, на тому й спинимось. Я вже зайняла спальню, тож тобі на вибір кабінет або вітальня, - промовляю я і швидко полишаю кухню. Одразу хапаю телефон і пишу мамі. Відповідь прилітає швидко – з Андрієм після новорічних привітань не спілкувались. Уявлення не маю, як він приплів Артема до моєї відпустки, та цікаво аж пече. Може в аеропорті було не видіння? Та ні, якось занадто драматично. Поки він обживається у вітальні, швидко прибираю ванну кімнату і йду готувати вечерю. Кручусь кухнею і помічаю, що за мною спостерігають дві допитливі бусинки – Мія сидить на порозі.

- Ну давай знайомитись, сусідко. Я Ната, - кажу я і сідаю на підлогу. Мала одразу підплигує і біжить до мене знайомитись. Уважно нюхає простягнуту долоню, висуває маленького язичка і лизькає мене. Боооожечки, яка милота! Обережно її чухаю по носику, починаю гладити і сама не помічаю, як вона вже сидить у мене на руках і облизує підборіддя. Хочу пригостити її смачненьким, та може в неї сувора дієта? Треба господаря спитати. Відпускаю малечу і прямую до вітальні – мала скаче поруч. Стукаю у двері:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍