Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

робити хіба що командорові Ґрінберґу та докторові Флойду, — знайте, що вони доволі зручні та повністю автоматизовані. Після того, як вас перевірять у шлюзовій камері, вам уже не треба буде самостійно налаштовувати вбудоване в них приладдя чи підганяти скафандр під власні розміри.

Але є одне непорушне правило: в один і той же час перебувати назовні можуть лише двоє з вас. І, звісно ж, супроводжуватиме вас один з моїх людей, з’єднаний з вами п’ятиметровим страхувальним тросом, який за потреби можна подовжити до двадцяти метрів. А на додачу ви обоє будете пристебнуті ще й до двох напрямних канатів, які ми протягнули через усю долину. Головне правило «дорожнього» руху тут таке саме, що й на Землі: тримайтеся правого боку! Якщо ви захочете когось обійти, то вам доведеться лише відстібнути карабін, але при цьому інший із вас двох у той момент повинен залишатися пристебнутим до каната. І тоді у відкритий космос вас не віднесе. Питання є?

— А скільки часу можна нам залишатися зовні?

— Скільки забажаєте, міс М’Бало. Але я рекомендую негайно ж повертатися, щойно відчуєте хоча б найменший дискомфорт. Можливо, для першого виходу в космос цілком вистачить і години, хоча вам може здатися, що минуло лише хвилин десять…

Капітан Сміт казав правду: коли Гейвуд Флойд глянув на дисплей свого таймера, то власним очам не повірив: відтоді, як він вийшов зі шлюзу, минуло аж сорок хвилин. Хоча, з іншого боку, це ніяк не повинно було його так здивувати, бо на той час він уже встиг віддалитися від корабля на добрий кілометр.

Саме Флойдові надали привілей вийти в космос першим з-поміж пасажирів, як найстаршому серед них — чи то за віком, чи, як не крути, за будь-якими іншими критеріями. А над вибором собі супутника йому навіть не треба було й голову сушити.

— Хе! У космос із космічною красунею! — пирхнув Михайлович, гамуючи непристойний смішок та позираючи на Іву Мерлін. — Хто б тут устояв! Навіть якщо, — додав він, хтиво вишкірившись, — ці кляті космічні скафандри не дозволять вам дістати те космічне задоволення, якого б ви хотіли.

Іва погодилася стати напарницею Гейвуда без будь-яких вагань, але й без будь-якого ентузіазму. «Як це на неї схоже», — подумав Флойд, скривившись. Сказати, що його ілюзії були зруйновані, було б не зовсім точно: у його віці він і так уже майже не мав ніяких ілюзій, — але таки точно розчарувався. І скорше в собі, ніж в Іві: вона була поза критикою чи похвалою, як і Мона Ліза, з якою її часто порівнювали.

Порівняння, звісно ж, було сміховинне: Джоконда, безумовно, мала загадковий вигляд, але зовсім не еротичний. Привабливість Іви полягала в її унікальному поєднанні обох цих якостей — з додаванням до цієї страви ще й чималої ложки дитячої невинності. Сліди всіх трьох інгредієнтів були добре помітні й тепер, через пів століття, принаймні для тих, хто хотів у це вірити.

А от чого їй не вистачало, як це із сумом змушений був визнати Флойд, то це справжньої, своєї власної, індивідуальності. Коли він пробував про неї думати, то все, що поставало в його уяві, були тільки зіграні нею ролі. І тоді Флойд неохоче погоджувався з тим критиком, який сказав колись:

— Іва Мерлін — це віддзеркалення всіх мислимих чоловічих бажань, але ж власної індивідуальності дзеркало не має.

І ось тепер оця унікальна та загадкова істота пливла поруч із ним у відкритому космосі, над поверхнею комети Галлея — це вони всі втрьох (разом із провідником) рухалися вздовж двох паралельних канатів, натягнутих понад долиною Чорного Снігу. Цю назву Флойд придумав сам і тепер пишався цим, як мала дитина, нехай навіть та назва ніколи й не з’явиться на жодній карті. Не було ж бо жодної користі в тому, щоб складати карту небесного тіла, географія якого була така ж ефемерна та мінлива, як і погода на Землі. Але Гейвуд насолоджувався й усвідомленням того, що жодне людське око до них ніколи досі не бачило навколишнього краєвиду — саме цього, цілком конкретного, єдиного та неповторного, який скоро зміниться — і ніколи вже не побачить.

Десь на Марсі чи на Місяці ви іноді могли, додавши трохи уяви та не зважаючи на явно неземне небо, нафантазувати собі, що перебуваєте на Землі. Але тут це було неможливо, бо снігові скульптури, які височіли навколо — і часто навіть росли кудись убік, мало не горизонтально, — демонстрували власними обрисами лише чисто умовну силу тяжіння. І, щоб вирішити, як рухатися далі, доводилося дуже уважно роззиратися довкола себе.

Долина Чорного Снігу мала вигляд незвичайної вже тому, що це було доволі міцне утворення на зразок скелястого рифу, верхівки якого стирчали в летких купах чогось схожого на суміш льоду та снігу із замерзлої води й вуглеводнів. Геологи й досі сперечалися про походження того скелястого утворення. Дехто стверджував, що насправді то була частина якогось астероїда, який колись дуже давно зіткнувся з кометою. У кернах, отриманих під час колонкового буріння, було виявлено складні суміші органічних сполук, схожих скорше на замерзлий кам’яновугільний дьоготь, хоча було достеменно відомо, що життя до утворення тих сполук жодним чином не причетне.

Насправді «сніговий» килим, який устеляв невеличку долину, був не зовсім чорний: коли Флойд провів по ньому променем свого ліхтарика, він заблищав і заіскрився так, наче там були мільйони мікроскопічних діамантів. І Флойд замислився: а чи не могло й справді бути на кометі Галлея алмазів? Вуглецю ж бо для цього тут точно було задосить. Але майже так само певним було й те, що необхідних для їхнього утворення температури й тиску бракувало.

І тут, під дією раптового пориву, Флойд пірнув головою донизу та вхопив дві повні жмені снігу. Щоб зробити це, йому довелося відштовхнутися ногами від страхувального каната. І він уявив, який у нього зараз, мабуть, комічний вигляд — наче в канатохідця, що йде по канату… тільки догори ногами. Крихкий наст майже не чинив спротиву, коли Флойд занурювався крізь нього в чорний сніг із головою аж по плечі. Після того Гейвуд легенько смикнув за свій страхувальний трос і цим незначним рухом плавно витягнув себе назад на світ Божий з доброю пригорщею комети Галлея.

Зліпивши з тієї пухкої кристалічної маси щільну кулю, яка дуже зручно лягла йому в долоню, Флойд пошкодував лише, що крізь ізоляцію своїх рукавичок не може відчути цю сніжку на дотик. І ось тепер лежить вона в нього на долоні, чорна,