Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Хоча несподіванкою це й не було, та все ж повний брак кольору викликав відчуття деякого розчарування. Здавалося, наче «Юніверс» сів у вугільному кар’єрі просто неба. І ця аналогія була доволі влучна, бо значну частину навколишньої чорноти становили вуглець або його сполуки, рівномірно перемішані зі снігом та льодом.

Капітан Сміт, як йому й належало, залишив корабель перший, повільно та без різких рухів випливши у скафандрі з головного повітряного шлюзу «Юніверсу». Здавалося, ціла вічність минула, перш ніж він під дією сили тяжіння комети опустився на її поверхню, яка була лише за два метри під ним. Після цього він зачерпнув рукавичкою повну жменю розсипчастої та пухкої речовини в себе під ногами, підніс до очей і став уважно розглядати.

А тим часом на борту корабля всі чекали слів, які увійдуть потім до всіх підручників історії.

— Зовні схоже на перець і сіль, — озвався нарешті капітан. — Якщо розморозити, на такому добриві може вирости доволі непоганий урожай.

План місії передбачав провести одну повну «галлеївську добу», яка тривала п’ятдесят п’ять земних годин, на південному полюсі комети, а тоді, якщо нічого не трапиться, перебазуватися кілометрів на десять у бік дуже нечітко визначеного екватора, щоб поспостерігати за одним із гейзерів протягом ще однієї «доби», в умовах зміни «дня» і «ночі».

І керівник науково-дослідницької групи Пендрілл часу не марнував. Майже відразу разом з одним колегою він на двомісних реактивних санчатах відправився у напрямку маячка, який поблимував на зонді, що їх очікував. Не пізніше як за годину вони повернулися із заздалегідь упакованими зразками ґрунту комети та врочисто відправили їх до морозильної камери.

Тим часом інші команди натягнули по всій долині цілу павутину з міцних кабелів, напнувши їх поміж жердинами, увігнаними в крихку льодисту кірку. Ті кабелі слугували не тільки для з’єднання численних приладів з кораблем, але й значно полегшували пересування людей. Це давало можливість дослідити цю частину комети без застосування громіздких і незграбних «макак» — МКК. Треба було лише пристебнутися до кабелю страхувальним тросом, а далі рухатись уздовж нього, просто перебираючи руками. До того ж переміщатися так було куди веселіше та швидше, ніж на МКК, які фактично були одномісні космічні кораблі з усіма їхніми незручностями (як, наприклад, незграбність).

Пасажири із захватом спостерігали за всім цим дійством, прислухалися до радіоперемов і намагалися й собі долучитися до такого бентежного для них процесу дослідження цього незвіданого світу. І десь годин за дванадцять — а ексастронавтові Кліффорду Ґрінберґу значно раніше — пасажирам почало набридати становище пасивних спостерігачів. А вже зовсім скоро від них тільки й чулося про те, щоб «вийти прогулятися» — від усіх, окрім Віктора Вілліса, який мав пригнічений вигляд, що було зовсім на нього не схоже.

— Гадаю, Вілліс злякався, — презирливо зауважив Дмитрій. Він незлюбив Віктора ще відтоді, як виявив, що науковець абсолютно позбавлений «музичного слуху» і що музика його не цікавить узагалі. Хоча «злякався» й було вкрай несправедливим щодо Віктора, який, до речі, хоробро був погодився стати піддослідною морською свинкою, щоб виявити причину ось такої курйозної його фізичної вади, але Дмитрій, говорячи про нього, полюбляв похмуро та із загадкою у голосі згадувати цитату з «Венеційського купця» Шекспіра: «У кого в серці музики нема, байдужий хто до звуків чарівних — на зраду здатен, підступ і грабіж…»

Щодо Флойда, то він усе вирішив іще перед тим, як покинути земну орбіту. Меґґі М. була досить хоробра, щоб спробувати щось нове, і її не треба було підбадьорювати. (Саме отой знаменитий її девіз — «письменник ніколи не повинен відмовлятися від можливості набути нового досвіду» — і сформував значною мірою її власний темперамент.)

Іва Мерлін, за акторською звичкою, тримала всіх у напруженому очікуванні, але Флойд був рішуче налаштований особисто повести її на екскурсію кометою. Це було найменше, що він міг зробити, аби зберегти власну репутацію: усі ж бо знали, що почасти і він був відповідальний за внесення цієї легендарної відлюдниці до списку пасажирів — і тепер усі навколо подейкували жартома, що між ним та Івою нібито роман. І Дмитрій та корабельний лікар, доктор Магіндран, який зізнався був, що спостерігає за Гейвудом та Івою із заздрісним трепетом, радісно тріумфуючи (мовляв, не прикидайтеся, ми все знаємо), перекручували на свій лад, підганяючи під власну — помилкову — інтерпретацію, навіть найневинніші висловлювання Флойда й Мерлін.

Спершу такі жарти дещо дратували Флойда, бо аж занадто точно нагадували про те, що відчував колись у молодості, а потім перестав на них реагувати. Але він не знав, що про це думає Іва і як через це почувається, а підійти й запитати — сміливості йому наразі бракувало. Навіть і тепер, у цій невеличкій тісній компанії, де мало який секрет залишався секретом більше ніж шість годин, Іва Мерлін значною мірою виділялася з-поміж інших знаменитою своєю замкнутістю, яка, власне кажучи, й створювала їй ту саму ауру таємничості, що зачаровувала вже три покоління її глядачів.

Ну, а щодо Віктора Вілліса, то його поведінка пояснювалася тим, що він, виявляється, тільки-но дізнався про просто вбивчу для нього дрібничку, одну з тих, які здатні зруйнувати навіть найзалізобетонніші плани самих богів.

Річ у тім, що «Юніверс» був оснащений найновішими скафандрами «Марк 20», на шоломах яких були склуваті захисні заборола такої модифікації, що не пітніли ізсередини та мали підвищений коефіцієнт пропускання світла, що гарантувало неперевершене бачення в умовах відкритого космосу. І хоча в наявності були шоломи яких завгодно розмірів, та голові Віктора Вілліса, щоб залізти бодай у найбільший з них, потрібне було чимале «обрізання».

Йому знадобилось аж п’ятнадцять років, щоб довести до досконалості свою головну ознаку, за якою його відразу всі впізнавали («тріумф мистецтва фігурної стрижки», як висловився про це один критик; і, можливо, навіть, що казав він це із захопленням).

Отже, тепер між Віктором Віллісом і кометою Галлея стояла лише його борода. І невдовзі йому доведеться вибрати тільки одне з двох.

Розділ 17. Долина Чорного Снігу

Капітан Сміт, як не дивно, майже не заперечував проти ідеї виходу пасажирів назовні, на поверхню комети. Він погодився, що було б абсурдом подолати такий велетенський шлях і при цьому так і не ступити на саму комету.

— Якщо дотримуватиметеся інструкцій — проблем не буде, — сказав він під час обов’язкового інструктажу. — Навіть якщо ви ніколи раніше не носили скафандрів — а я припускаю, що досі це доводилося