Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Толлозе, на нас мавпа дивиться.

— І? — уточнив Толоз, розгортаючи торбину.

— Це мавпа.

— А це Анк-Морпорк. Такі тут порядки, — пояснив гном, зняв шолом і щось із нього витягнув.

— Нащо тобі ця торба? — спитав Імп.

— Фрукти є фрукти. Бананчик до бананчика. Коли яйця жбурлятимуть, лови.

Імп перекинув ремінь гітари через плече. Він хотів попередити гнома, але що казати, «на ній підозріло легко грається»?

Він сподівався, що є бог — покровитель музикантів.

А він є. І навіть не один — у кожного музичного жанру є своє божество.

Майже в кожного. Та того вечора Імпом і його друзями опікувався Реґ, покровитель тих, хто грає по клубах, і пильнувати за ними він навряд чи зміг би, бо на ньому того вечора було ще три виступи.

— Готові? — спитав Вапняк і взявся за молотки.

Інші кивнули.

— Почнемо з «Чарівничої патериці», — сказав Толоз. — Завжди розряджає атмосферу.

— Добро, — сказав троль і вголос порахував пальці, — раз, два, раз, два, більше, всі.

Сім секунд — і в них жбурнули перше яблуко. Упіймав його Толоз, не збившись із ритму. А от перший банан зайшов по криволінійній траєкторії й зрадницьки поцілив йому у вухо.

— Граймо далі, — прошепотів він.

Імп послухався, пригинаючись під апельсиновим бомбардуванням.

Мавпа з першого ряду розв’язала торбу й витягла з неї величеньку диню.

— Груш не бачите? — спитав Толоз на вдиху. — Люблю груші.

— Я бачу мужика з метальною сокирою!

— На вигляд коштовна?

У стіні поряд із Вапняковою головою бриніла стріла.

Була третя ранку. Сержант Колон і капрал Ноббс саме доходили висновку, що коли би хто й хотів вдертися в Анк-Морпорк, то вже чекав би наступної ночі. А у вартовій вежі можна було погрітися біля багаття.

— Можна було б записку лишити, — сказав капрал Ноббс і подмухав на руки. — Знаєте? Типу як «приходьте завтра» чи щось таке.

Він глянув угору. Крізь відчинену браму йшов кінь. Білий кінь, а на ньому — похмурий, запнутий у чорне вершник.

Вартовим не спало на думку питати «Стій, хто їде?» Нічні вартові патрулювали вулиці в такий час, що їм іноді випадало бачити недоступне для простих смертних.

Сержант Колон підніс руку до шолома й чемно привітався:

— Добривечір, шановний пане.

— Е-Е... ДОБРИЙ ВЕЧІР.

Вартові проводжали вершника поглядами, доки той не зник за поворотом.

— Оце, значить, комусь каюк-гаплик, — сказав сержант.

— Але яка відданість справі, завважте, — відповів капрал. — Цілодобово працює. Завжди в нього є час для простих людей.

— Ага.

Вартові дивилися в оксамитову темряву. «Щось тут не так», — подумалося сержантові.

— А як його звати? — спитав капрал Ноббс.

Вони ще якийсь час мовчки вдивлялися в темряву. Тоді сержант Колон, який досі не розумів, що ж із тим вершником було не так, перепитав:

— Тобто — «як його звати»?

— Ну, звати його як?

— Це Смерть, — сказав сержант. — Смерть. Так і звати. Тобто... Ти про що? Типу як... Джон Смерть?

— Ну, а чого ні?

— Але він просто Смерть, правда ж?

— Ні, це його робота. А як його друзі звуть?

— Які ще друзі?

— Ну гаразд, як знаєте.

— Ходімо, рому гарячого хильнемо.

— Мені він на вигляд ніби як Леонард.

Сержант Колон пригадав голос. Он воно що. На якусь мить.

— Мабуть, це в мене старість. На якусь мить мені здалося, що звучав він, як яка-небудь Сюзен.

— Здається, вони мене побачили, — прошепотіла Сюзен, коли кінь зайшов за ріг. Смерть Щурів висунув голову з її кишені:

— ПИСК.

— Думаю, нам знадобиться той крук. Тобто я... здається, я розумію тебе, просто не знаю, що ти кажеш...

Хропунець спинився біля великого будинка, що стояв трохи віддалік дороги. Це була трохи претензійно оформлена вілла — фронтонів і вигадливої форми вікон на ній було більше ніж потрібно, а це, своєю чергою, вказувало на її походження, бо звів ту віллу для себе й на свій смак багатий купець, як це буває з купцями, коли вони накопичують статки й не знають, куди їх подіти.

— Мені це все не подобається, — сказала Сюзен. — У мене точно не вийде, це неможливо. Я людина. Мені іноді треба в туалет і таке інше. Я не можу отак просто заходити до когось додому й убивати!

— ПИСК.

— Гаразд, не вбивати. Але це нечемно, з якого боку не глянь.

На дверях висіла табличка: «Торговцям і обслузі до задніх дверей».

— А мене можна вважати...

— ПИСК!

Раніше Сюзен і на думку не спало б про таке питати. Вона завжди вважала себе людиною, якій належить іти по життю парадними сходами.

Смерть Щурів дременув доріжкою й прошмигнув крізь двері.

— Зажди! Я не...

Сюзен придивилася до дверей. Вона може. Звісно, може. Перед її очима поставали спогади. Кінець кінцем, це всього лише якісь двері. Вони зогниють за кількасот років. Із погляду вічності, їх вважайте що й не існує. Коли порівнювати з тривалістю існування мультивсесвіту, мало що існує насправді.

Сюзен зробила крок уперед. Важкий дубовий масив опирався менше за тінь.

Скорботні родичі зібралися навколо ліжка, на якому серед подушок і перин ховався зморщений стариган. У ногах у нього згорнувся великий, дуже товстий рудий кіт, який не звертав жодної уваги на довколишній натовп.

— ПИСК.

Сюзен глянула на часомір. Крізь отвір у нижню чашу висипалися останні піщинки.

Смерть Щурів із надмірною, показною осторогою обійшов сонного кота й добряче його копнув. Кіт отямився, розвернувся, перелякано притис вуха й зістрибнув із ліжка.

Смерть Щурів захихотів:

— Х-Х-Х.

Один із скорботників, чоловік із невдоволеним лицем, перевів погляд на старого:

— Усе, кінець. Він помер.

— Я вже думала, ми тут до ночі стирчатимем, — озвалася його сусідка й підвелася. — Бачив, як той жирний кіт підскочив? Тварини все знають, у них шосте чуття.

— Х-Х-Х.

— Ну, виходь уже. Знаю, що ти десь тут, — сказав померлий і сів.

Сюзен чула про привидів, але не чекала, що отак просто побачить якогось. А ще вона не думала, що привиди матимуть вигляд живих. Порівняно зі старим, який сидів на ліжку, живі здавалися тьмяними тінями в повітрі. Померлий був на вигляд цілком матеріальним,