Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Саме так. Але й ти теж. Тому я би на твоєму місці брався до роботи. Щур поможе. Він переважно щурами заправляє, але принцип той самий.

Сюзен сиділа з роззявленим ротом.

— Я йду надвір, — зрештою огризнулася вона.

— Я тебе й не тримаю.

Сюзен розлючено протупотіла до чорного виходу з кухні широчезною рівниною зовнішнього приміщення, пробігла повз точило на причілку й опинилася у саду.

— Ха, — промовила вона.

Якби хтось сказав Сюзен, що в Смерті є дім, то вона назвала б цього когось божевільним, ба гірше, дурним. Але якби їй треба було уявити дім Смерті, то вона зобразила б його — звісно, чорним олівцем, — як готичний маєток із вежами й мурами з вузькими бійницями. Він височів би і йому були б притаманні усякі такі штуки, які описують зазвичай прислівниками типу «похмуро» й «фатально». Там були б тисячі вікон. У небі над ним кружляли б кажани. Одним словом, він би вражав.

Це була б не хижка. І там не було би саду, розбитого з таким несмаком. І перед головним входом не було б килимка з написом «Ласкаво просимо».

Змалечку Сюзен оточувала себе непроникними мурами здорового глузду, і тепер вони опливали, мов сіль на вогкому вітрі, і через це вона гнівалась.

Звісно, був у неї дід Лежек, який жив на фермі й був таким бідним, що навіть горобці там навколішки благали про крихти.

Він був милим дідуганом, наскільки вона пам’ятала, — може, трохи боязким, як вона розуміла тепер, особливо, коли її батько навідувався в гості.

А мати розповідала, що її батько був...

Тепер, пригадуючи все це, вона уже не була така певна, що саме мати розповідала їй. Її батьки уміли не бовкнути зайвого, навіть коли здавалися багатослівними. Вона просто змирилася з думкою, що з цього боку діда у неї немає.

І от зараз їй розповідали, що він у неї був весь цей час, і це було відомо.

Ніби він якийсь капітан далекого плавання.

Бог... Коли б бог, то це було би щось. Оділія Жолоба у п’ятому класі весь час хвалилася, що її прапрабабцю спокусив Сліпий Іо в подобі вази з маргаритками, і тому вона була на якусь дещицю богинею. Казала, її мати весь час цим користувалася, щоби вибити столик у ресторані. Мабуть, згадка про близьку спорідненість зі Смертю такого враження не справлятиме. Мабуть, тоді й столика біля кухні не допроситися.

Якщо це якийсь сон, то шансів прокинутися було, здається, небагато. Крім того, вона в таке й не вірила. Уві сні все не так.

Стежка вела від стайні повз город і збігала вниз у сад із чорними деревами. Поміж чорного листя поблискували чорні яблука. Трохи збоку видніли білі вулики.

Вона розуміла, що вже бачила все це.

У саду була яблуня, яка дуже помітно відрізнялася від інших.

Сюзен стояла й дивилася на неї, і спогади надходили, мов повінь.

Вона пригадала, що в тому віці уже розуміла, наскільки пришелепкуватим, з погляду логіки, був цей задум, а він стояв і чекав, як вона поведеться...

Стара певність відступила й звільнила місце для нової.

Тепер Сюзен розуміла, чия вона онука.

У «Латаному барабані» зазвичай вдавалися до розваг, так би мовити, цілком традиційних для таких закладів — доміно, дротиків і в-спину-штрик-гроші-здирк. Новий власник вирішив підвищити статус закладу. Це був єдиний доступний напрям розвитку.

Власник встановив вікторинний автомат — трьохтонне громаддя з водою за нещодавно віднайденим проектом Леонарда-з-Квірма. Це була така собі ідея. Капітан анк-морпоркської варти Морква, за усміхненим обличчям якого ховався гострий, мов голка, розум, тихцем додав до репертуару автомата нові питання, як-от «Чито перебували Ви у близкості Вортинова діамантосховищя у ночі на 15-те?» чи «Хто здіснив пограбування Обійми-ведмедевої ґуральні того тиждня?», і встиг заарештувати трьох підозрюваних, перш ніж публіка зметикувала що до чого.

Власник обіцяв новий гральний автомат з дня на день. Бібліотекар, який частенько навідувався у «Барабан», не міг дочекатися й збирав дрібні гроші.

Поряд із шинквасом була невеличка сцена. Якось власник найняв стриптизерку для обіднього виступу, але це спрацювало лише раз. Побачивши в першому ряду орангутана, який невинно й широко всміхався й тримав напоготові великий мішок дріб’язку й великий банан, дівчина перелякалася й утекла. «Барабан» потрапив у чорний список чергової гільдії.

Нового власника звали Гібіскус Дюнельм. Він був ні в чому не винний. Він просто дуже хотів перетворити «Барабан» на місце для розваг. Ладен був навіть поставити літні столики з парасольками.

На Толоза він дивився зневажливо.

— Вас тільки троє?

— Так.

— Коли я обіцяв п’ять доларів, ти казав, що буде великий колектив.

— Вапняче, привітайся.

— Величенький, тут ти правий, — дав заднього Дюнельм. — Може, зіграйте щось, щоби всі знали? Чисто атмосферу розрядити.

— Атмосферу, — повторив Імп, роззираючись довкола. Це слово він знав. Та в цьому місці воно чомусь втрачало сенс і знічувалося. Ще тільки вечоріло, і в закладі було хіба троє-четверо відвідувачів. На сцену вони не дивились.

Стіна за сценою вочевидь бачила всіляке. Імп роздивлявся її, доки Вапняк розставляв свої камені.

— О, тільки й усього, що кілька фруктів і яєць, — заспокоював його Толоз. — Мабуть, публіка шаленіла. Немає чого перейматися.

— Я через це й не переймаюся, — сказав Імп.

— Та й було б чого.

— Я переймаюся через слліди сокир і стрілл. Толлозе, ми ж навіть не репетирувалли! Тілльки спробувалли!

— Але ж на гітарі ти грати вмієш, так?

— Так, мабуть, що вмію...

Він пробував на ній грати. Гралося легко. Направду, грати на ній погано було неможливо. Здавалося, їй було все одно, як він торкається до струн — ті самі вигравали мотив, варто було його наспівати подумки. Це був саме той інструмент, про який мріють усі початківці, — гри на ньому не треба вчитися. Імп пригадав, як уперше сів за арфу й торкнувся струн, як він чекав на витончені звуки, що їх видобували зі своїх інструментів знані майстри. Натомість арфа неприємно загула. І він мріяв саме про такий інструмент...

— Гратимемо те, що усі знають, — сказав гном. — «Чарівничу патерицю» й «Ой у саді та й ревінь». Люди полюбляють жартівливе.

Імп дивився в зал. Людей більшало. Та його увагу привернув великий орангутан, який саме підсував собі стілець у перший ряд і мав при собі торбу з