Куліш П. - Байда князь Вишневецький, Куліш П.

class="p">Гурра, гетьмане, Ганжо Андибере,

Красо й хвало козацького народу!

Нехай тобі дорогу слава стеле

Від сходу сонця до його заходу!

Становлять Ганжу Андибера на бочці.

Андибер

Козацтво, діти, друзі, небожата!

Над Байдою ваш Кукса візьме гору

Топтатиме під нозі супостата

І завіта знов з вами до Босфору.

Як повний соняшник цвіте-сіяє,

Так засіяє море пожарами

І збагатить нас на весь вік безкрає

Добром турецьким, злотом, талярами.

А ти, Стамбуле, не пишайсь гаками:

Байдуже нам про ті залізні роги!

Затрусишся знов перед козаками,

Як заревуть, мов на Дніпрі пороги.

Спускається завіс. Чути кобзи, цимбали, бубни, співи.

СЦЕНА ДРУГА

У Вишневці на замку Крестова світлиця з предківськими портретами.

Увіходить княгиня Вишневецька в чернечій одежі.

Княгиня

Залізний лист мені приснився ранком...

Вертається з Московщини мій сокіл.

Король йому баніцію прощає,

До служби кресової закликає...

Пауза

Ох... Десять літ - ні, десять сотень років...

Як серця нашого стає!.. О синку!

Де ти?.. Розмаявши ворожу хмару,

Ти сам узявся хмарою і зникнув.

Тобі було противно дяку слухать;

Не любі стали й ті пісні хвалебні,

Що кобзарі тобі на честь складали,

Твоє велике діло вихваляли.

Пилами й туманами обгорнувся,

На матір, на сестру не озирнувся.

Не нам, жінкам, лицарське серце знати,

В печалі й тузі словом розважати.

Ми за гріхи якихсь незнаних предків

Покутовати сотні років мусим...

Чернець... Заковане в залізо серце

Для жінки і для матері не б'ється.

О, скілько вас докупи тут забралось,

(Дивлячись на предківські портрети).

І вдачею лицарською з'єдналось!..

Олегу й ти, чубатий Святославе!

Зоставили насліддє ви криваве.

А ви, наслідниці княгині Ольги!

По ній зостались вам одні тривоги,

Безсонні ночі, сльози одинокі,

Зітхання, мов церковний склеп, глибокі.

Се, мабуть, вища присудила воля,

Щоб їм лягати трупом серед поля,

А нам над ними думками літати,

Криваві рани слізьми обмивати.

Увіходить Катруся в чернечій одежі.

Катрусю, дорога моя дитино,

Єдина втіхо, споминко єдина

Про ті літа, як я, щаслива мати,

У парі вас надіялась вбачати!

Сьогодні десять літ, як ми вернулись

У Вишневець із-за лихих Порогів,

Де печеніги дикі загніздились

І в дикарів нових переродились.

Ти десять літ одежу чорну носиш,

За матір господа благаєш-просиш

І маєш тихую надію в бозі,

Що вже вона на райському порозі;

Що з раю прабабки її вітають,

Твоє подвижництво благословляють

І дякують пречистих душ цариці,

Що прийняла дівочі обітниці.

Увіходить Тульчинський оддалеки.

Вволи ж тепер мою сердешну волю,

Усолоди гірку самітню долю

Тому, хто став бездітниці за сина,

Ким захистилась наша Україна

Він десять літ до тебе не лицявся,

Про любощі ні словом не озвався.

Невольник мовчазний твоєї волі,

Чатує з козаками в Дикім Полі;

З окритою залізом головою,

Стоїть готовий день і ніч до бою.

Що мовчки ти для матері чинила,

Те мовчки він чинив для побратима.

Вас двоє в світі, двоє душ високих,

Сердець на дружбу і любов глибоких.

Такими душами сей світ держиться,

Ім'я господнє на землі святиться.

Катруся

Княгине-мамо! я не без користі

Він дику, люту силу войовничу

До подвигів спасенних нахиляє.

Він дише правдою, святої правди,

Завіту рицарства, достерегає.

Одна у нього хиба - нововірство;

Та, слухавши його оповідання,

Сама в чернецтві ти вже не вбачаєш

Людської жизні вищого призвання.

Катруся

Так, не вбачаю, мамо: бо черниці,

За мур від горя жизні заступивши,

Про власне, монастирське, горе дбають,

Для світу ж ніби справді вимирають.

Тим часом ні в гаремах мусульманських,

Ні по улусах степових татарських

Біди й наруги більшої не знають,

Яку козацькі жени в нас приймають.

Оце ж довіку буду дівувати,

Жінок нещасних в тузі розважати,

Покинутих сиріток доглядати,

На добрий путь, на розум наставляти.

Княгиня

Моя голубонько! хіба ж не можна

Круг рідної сім'ї сиріт збирати

І тим козачкам нещасливим тугу

В їх бідолашній долі розбивати?

Катруся

Не можна, бо сім'я - душі зневага,

Се - рваннє серця, матінко-княгине:

Однаково і рицар, і нетяга

Свого часу дітей і жінку кине.

Ось ряд черниць, сумний, як склеп підземний.

Се женщини гіркі, з мечем у грудях...

Наш вік - жіноцької журби вік темний,

Біди, невиданої ще на людях.

В тебе пронизане в самої серце

Мечем кривавим, як огонь жерущим,

На горе всім, хто горнеться до тебе,

На радощі ненавидникам злющим.

Княгиня

О бідний побратиме мого сина,

Найкраще серце, розуме найвищий!

Чи не була б дочка моя щаслива,

Коли б не знала, чим се время дише?

Твої нововірні оповідання

Про світ широкий, про науку правди

З дівочого веселого кохання

Зробили сум без пильги, без одради.

Тульчинський

(наблизившись)

Княгине!

Княгиня

Ах! ти тут, мій орле сизий?

Тульчинський

Я тут і чув сердечну, щиру мову,

І перебить не смів: бо ви снували

Найвищого життя тонку основу.

Та край наш мріями низькими дише.

Колись, читавши, будуть дивувати,

Що він собі руїнне право пише

І все з землею надиться зрівняти.

Княгиня

Як? що?

Тульчинський

Вернувся Андибер з неволі

І зветься Куксою: бо без руки вернувся.

Він хоче на срібляниках помститись

За те каліцтво, що в Орді здобувся.

Княгиня

Хто ж провинив йому в його нещасті?

Тульчинський

Князь Байда.

Княгиня

Тим, що вдарив, мов із хмари

Нежданий грім?