Льюїс Керрол - Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол

із тії води

Помади дорогі,

Але за всі мої труди

Я маю три шаги».

 

Та я роздумував тоді

Ви знаєте над чим?

Як, ївши глину на воді,

Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

Дідка, що зморх, як гриб.

«Розказуй швидше,- я гукнув,-

З чого їси ти хліб?»

 

«Збираю очі риб’ячі

На лузі у лозі,

Вставляю їх у гудзики,

Бо я таки й гудзій.

Я продаю їх дешево -

По шелегу за сто…

Хороші гудзики, та ба -

Їх не бере ніхто!

 

Я раків на сильце ловлю,

Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

Так заробляю гріш…

Охоче вип’ю я за вас,

Вгостіть мене скоріш!»

 

Це я почув, бо вже скінчив

Роздумувать над тим,

Як можна ржу змивать з мостів

Вином міцним, густим.

«Спасибі, діду, розказав

Мені ти - що і як,

І ще спасибі, що бажав

Ти випить на дурняк».

 

Тепер, коли ненарошне

Я пальця причавлю,

Або ногою на гвіздок

Зненацька наступлю,

Або як з’їм, бува, чого

І заболить живіт,-

Я плачу так, що ого-го,

Бо я пригадую того

Дідусика плаксивого,

 

Як голубочка сивого,

Як ворона хрипливого,

Як буйвола хропливого,

На очі миготливого,

На речі лепетливого,

Від старості хитливого,

Від горя юродивого

Дідка старенького того,

Що бачив я давно його

Колись біля воріт.



 

Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.

- Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів,- сказав він.- Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене,- додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував.- Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.

- Звичайно, почекаю,- погодилась Аліса.- Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж… Вона мені дуже сподобалася.

- Сподіваюсь, що сподобалася,- з сумнівом промовив Вершник.- Але я думав, що ти будеш дужче плакати.

Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.

- Сподіваюсь, мені не довго доведеться чекати, поки він доїде,- сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом.- Ну от, він упав! І як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло… Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.- Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і підождала, поки він зник з очей.

- Сподіваюсь, це підбадьорило його,- промовила вона і побігла з горба вниз.- Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! - Через кілька кроків вона була на березі струмка.- Нарешті вже Восьмий квадрат! - крикнула вона, стрибаючи через струмок…

 

 

* * *

 

Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.

- Ох! я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? - вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся.

- І як воно могло опинитися тут без мого відома? - запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.

Це була золота корона.



 

РОЗДІЛ IХ.
КОРОЛЕВА АЛІСА

 

 

- Ого, це чудово! - сказала Аліса.- Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величність (вона завжди дуже любила картати себе),- це нікуди не годиться, отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!

Вона підвелася і почала походжати туди-сюди. Спочатку її рухи були дуже невпевнені, бо вона боялася, що корона може звалитися з голови. Але її втішала думка, що ніхто цього не бачить.

- Якщо я насправді Королева,- сказала вона, сідаючи знову,- я з часом навчуся носити корону.

Все було таке незвичайне, що вона анітрохи не здивувалася, коли побачила Червону Королеву і Білу Королеву, які сиділи неподалік обабіч неї. Їй, звичайно, кортіло запитати, як вони попали сюди, але вона побоювалася, що це буде нечемно з її боку. Однак нічого не трапиться, подумала вона, коли вона запитає, чи гра вже скінчилася.

- Будь ласка, чи не скажете ви мені… - почала вона, боязко зиркаючи на Червону Королеву.

- Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! - зненацька обірвала її Королева.

- Але якщо всі будуть дотримуватися цього правила,- зауважила Аліса, яка завжди була готова трошки посперечатися,- і якщо ви будете говорити лише тоді, коли до вас звертаються, і інші будуть чекати, поки ви почнете, розумієте, так ніхто ніколи не заговорить першим, а значить…

- Безглуздя! - вигукнула Королева.- Як, невже ти не бачиш, дитинко… - тут вона замовкла, насупилася і, подумавши хвилинку, раптом заговорила про інше.- Що ти хотіла сказати цим «Якщо я насправді Королева»? Яке ти маєш право називати себе так? Ти не можеш бути Королевою, розумієш, доки не складеш відповідного іспиту. Що скоріше ми почнемо його, тим краще.



 

- Але ж я сказала лише «якщо»,- виправдовувалася сердешна Аліса жалібним голосом.

Обидві Королеви перезирнулися, потім Червона Королева зауважила, знизуючи плечима:

- Вона говорить, що сказала лише «якщо»…

- Проте вона сказала набагато більше,- скаржилася