Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

Звернувши з Голборна на Саутгемптон-роу, Джордж засміявся, бо помітив, що з вікон будинку Седлі на різних поверхах виглядають дві голови, когось визираючи. І справді, Емілія з балкона вітальні пильно вдивлялася в протилежний бік площі, де мешкали Осборни, щоб побачити, чи не йде лейтенант, а Ребека Шарп зі своєї маленької спальні на третьому поверсі дивилася, чи не з’явиться на обрії огрядна постать містера Джозефа.

- Сестра Анна чатує на сторожовій башті, 62 - сказав Осборн Емілії,- але нікого не видно.- І, зареготавши зі свого жарту, що самому йому дуже сподобався, він заходився дуже кумедно змальовувати міс Седлі, як страждає її брат.

- Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий,- сказала Емілія, мало не плачучи.

Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.

- Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! - сказав він.- Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу!

- Хто? - запитала Ребека.

- Хто? Як «хто»? - Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.

- Ми з ним дуже нечемно повелися,- сказала Еммі, почервонівши.- Я... я зовсім про нього забула.

- Авжеж, забула! - вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися.- Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шарп?

- Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином,- зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою.- Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.

- Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу,- мовив Осборн.

Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.

«Він таки збиткується з мене,- подумала вона.- Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?» У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.

- Вам аби жартувати,- мовила вона, всміхаючись якомога невинніше.- Що ж, жартуйте на здоров’я, містере Джордже, мене немає кому захистити.

І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.

- Ти занадто добра, Еміліє,- сказав він.- Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.

- Ти вважаєш, що Джоз не...

- Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. «Ясочко моя», ха-ха-ха! - Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.

Того дня Джоз не приїхав. Та Емілія не розгубилася: мала інтриганка послала свого пажа і помічника Самбо на квартиру Джозефа нагадати про обіцяну книжку і спитати, як він себе почуває. Джозів служник відповів йому, що господар лежить хворий і що в нього саме сидить лікар. «Джоз напевне прийде завтра»,- подумала Емілія, але й словом не натякнула про це Ребеці, та й міс Шарп навіть не згадала про нього цілий вечір.

Проте другого дня, коли дівчата сиділи на канапі, вдаючи, що дуже зайняті - пишуть листи або читають романи,- до кімнати зайшов Самбо, як завжди, чарівно поблискуючи зубами, з пакунком під пахвою та запискою на таці, й звернувся до Емілії:

- Вам записка від містера Джоза.

Як же тремтіла Емілія, розгортаючи ту записку! В ній писалося ось що:

«Люба Еміліє!

Посилаю тобі «Сирітку в лісі». Вчора я був дуже хворий і не міг прийти. А сьогодні їду в Челтнем. 63 Будь ласка, якщо тобі не важко, вибачся перед доброю міс Шарп за мою поведінку у Воксголі, попроси її, хай не гнівається, на мене й забуде все, що я, захопившись, набалакав під час тієї невдалої вечері. Як тільки я одужаю,- бо здоров’я моє дуже похитнулося,- то поїду на кілька місяців у Шотландію.

Відданий тобі

Джоз Седлі»

Це був смертний вирок. Усьому кінець. Емілія не зважувалась глянути на бліде обличчя Ребеки і її палючі очі, тільки впустила їй на коліна записку, встала, піднялась нагору до своєї кімнати й там дала волю сльозам.

Економка Бленкінсоп прийшла потішити свою молоду господиню; Емілія довірливо виплакалася в неї на плечі, і їй стало трохи легше.

- Не журіться, панночко. Я не хотіла вам казати, але ніхто з нас у домі її не любить, хіба що спершу вона подобалась нам. Я бачила на власні очі, як вона читала листи вашої матері. Піннер каже, що вона завжди порпається у вашій скриньці з прикрасами, у ваших шухлядах і взагалі в усіх шухлядах і навіть сховала у свою валізку вашу білу стрічку.

- Я сама їй дала, сама! - заперечила Емілія.

Але це не змінило думки місіс Бленкінсоп про Ребеку Шарп.

- Я, коли хочеш знати, Піннер, не вірю цим гувернанткам,- сказала вона покоївці.- Корчать із себе леді, а платню мають не більшу, ніж ти чи я.

Тепер кожному в домі, крім сердешної Емілії, стало ясно, що Ребека повинна виїхати, і всі - господарі й челядь (знову ж таки за одним винятком) - погоджувалися, що вона повинна виїхати якнайшвидше. Наша добра дитина перебрала всі шухляди, шафи, торбинки й скриньки зі своїми скарбами, оглянула всі сукні, хустки, прикраси, банти, мережива, шовкові панчохи і дрібнички, вибираючи то те, то інше, щоб якнайбільше всього подарувати Ребеці. Потім пішла до батька, щедрого британського купця, який обіцяв подарувати їй стільки гіней, скільки вона мала років, і попросила, щоб він віддав ті гроші любій Ребеці, бо тій вони потрібні, а вона має все.

Емілія навіть стягла контрибуцію з Джорджа Осборна, і той дуже радо (як