Андраш Беркеші - ФБ-86, Андраш Беркеші

погані спогади. Восени 1944 року вмерла моя мати. Через тиждень прийшло повідомлення про смерть батька.

— Хто був твій батько?

— Батько? — Єва звела догори брови. — Мій батько був найкращою людиною у світі. — Вона збила з сигарети попіл. Коли нагнулась вперед, густе світле волосся розсипалось і впало на обличчя. — Він був військовий полковник. Командир бронетанкового полку. Загинув під час боїв на підступах до Будапешта. Кожної осені налітають на мене ці спогади… Тоді мені було двадцять років. Училась на другому курсі, мріяла стати літературознавцем. Осінь 1944 року зруйнувала мої плани.

— Чому ти не втекла на Захід? — спитав хлопець.

Дівчина мовчала, втупившись у тліючий кінець сигарети. Обличчя її було сумне.

— Поговорімо краще про щось інше, — озвалась вона тихо. — Не люблю згадувати своє минуле. Ти любиш осінь?

— Я? Сам не знаю. Осінь пригнічує мене. — Юнак схилив голову. — Проте в тоскному настрої є й щось хороше. Він збуджує в мене глибші думки.

Єва поклала руку під голову і збоку допитливо глянула на Іштвана.

— Ти, здається, дивна людина, — зауважила дівчина задумливо. — Мені хотілося б ближче познайомитися тобою.

— Ти ж знаєш мене, до того ж досить близько. — Іштван іронічно всміхнувся. — Бачила мене п'яним, ще й в трусах. Я спав у твоєму ліжку…

— Справді, я й забула спитати, мати не лаяла тебе?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— У мене немає матері. Вона дуже давно вмерла.

На кілька хвилин запала тиша.

— А батько є?

Нікого немає, я зовсім самотній.

Бідолаха!

Іштвану не подобалось, коли його жаліли, але на цей раз він з вдячністю сприйняв співчуття дівчини.

— Тоді зрозуміло, чому ти напився.

— Ні, причина була не в цьому, хоч самотність теж відіграла тут певну роль, — сказав Іштван. — До самотності я вже звик.

— Мабуть, ти посварився з нареченою?

Хлопець прикусив губу і задумливо глянув на стелю.

— У мене немає й нареченої, — сказав він після досить довгої мовчанки. — Мене виключили з університету. — Він потер чоло. — До того ж за мною стежить поліція.

Єва рвучко підняла голову.

— Що ж ти вдіяв?

— Нічого. Нічогісінько.

— Розкажи, за що тебе виключили з університету, — попросила Єва.

— Мені вже надокучило розповідати цю історію.

— Я хотіла б почути. Хтозна, може, я ще й допоможу тобі.

— Ти? — здивовано спитав хлопець. — Чому ти в такому разі не допоможеш собі? Чи тобі не потрібна допомога?

— Зараз мова не про мене, — уникла Єва прямої відповіді. — Я прошу тебе, розкажи все.

Вона запропонувала йому сигарету і закурила сама.

— Отже, за що тебе виключили?

Іштван коротко розповів свою історію. Нічого не згадав лише про Голуба і Естер. Коли він закінчив розповідь, Єва спитала:

— Що ти думаєш робити?

— Не знаю, — понуро одказав Іштван. — Ні до чого душа не лежить. Якщо не буду лікарем, то й жити мені не варто.

Єва довго мовчала.

— Бачиш, — озвалася вона згодом. — Через такі речі неможливо жити в цій країні. На Заході все зовсім по іншому. Там цінують таланти.

Іштван не відповідав. Він стурбовано слухав.

— Ти не думав про те, щоб втекти на Захід?

Іштван здивовано глянув на дівчину.

Навіть гадки такої не мав. Що мені там робити?

Що? Продовжувати навчання.

Я, чужинець? Ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи. Я говорю серйозно, — відповіла переконливо Єва.

— Залишити рідний край?

— А що тебе тут тримає? Батьків немає, нареченої теж нема. Лікарем не можеш стати, шлях до дальшого навчання для тебе закритий.

— Все одно… Ні! Про те, щоб залишити батьківщину, я навіть не думав.

— Але ж тебе можуть арештувати. Думаєш, випадково стежать за тобою? Хочеш попасти в тюрму? Припишуть тобі що-небудь, і годі. Не забудь, що твій батько був видним членом партії нілашів. Принаймні так зрозуміла з твоєї розповіді.

Хлопець не відповідав. Що він міг сказати? Коли хтось хоче залишити країну, він знайде спосіб, як це зробити. Лихо починається там, на чужині. Людина раптом забажає побути на острові Маргіт [5] , а там немає такого острова. Бо ні Будапешта, ні Дунаю, ні гір Буди він не може взяти з собою. Він бачив в університеті евакуйованих з Греції хлопців. Живуть непогано — їх підтримують, допомагають їм у всьому, і все ж, як згадають батьківщину, рідне село, на очах одразу виступають сльози.

— Тут страшні тюрми, — чув він голос дівчини. — Мій наречений сидить уже три роки. Раз на півроку дозволяють відвідати його. Це жахливо. Ні, ти не повинен потрапити в тюрму. Ти ще будеш потрібен країні. В таких випадках людина повинна емігрувати.

Іштван одним вухом слухав дівчину, віддаючись при цьому своїм думкам. Грецькі хлопці теж залишили батьківщину. А скільки комуністів покинуло перед визволенням Угорщину! Голуб пішов добровільно в еміграцію, бо не міг, не хотів працювати під час фашизму. Але я не політичний біженець, — розмірковував він. — У мене немає причин для того, щоб з політичних міркувань покинути країну. Якби я все ж таки залишив її, то тільки для того, щоб закінчити навчання, стати лікарем. Бо я хочу стати лікарем. Голуб повернувся додому. І я б повернувся».

— Коли б я була мужчиною, — пристрасно мовила дівчина, — я б і хвилини не залишилась у цій країні. Я б пішла боротися за нову Угорщину, за таку країну, в якій була б справжня свобода, де діяли б демократичні принципи і гуманізм…

Іштван перебив її: