Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

Зі стелі звисала розкішна золота лампа з трьома ріжками, схожа на троянду серед листя — майстерний витвір грецького художника. Вона тільки наполовину розсіювала сутінок кімнати і розливала в ній голубувате, майже матове світло. Ніжні пахощі троянд змішувалися з запахом олії, якою насичували ґноти ламп.

У кімнаті, елегантно прибраній у східному стилі, не було ніяких меблів, крім софи чи ложа з однією спинкою, зробленого з пір'я, вкритого білою і голубою матерією. Обстановку доповнювали кілька оббитих такою ж матерією стільців і низенький дорогоцінний комод, увесь із срібла. На його чотирьох шухлядах були майстерно вирізьблені зображення чотирьох перемог Сулли.

В цьому приміщенні, відлюдному, затишному і повному пахощів, у досвітній час лежала на софі прекрасна Валерія, одягнена в білосніжну шерстяну туніку, з голубими смугами внизу. її олімпійські плечі, білі, мов із слонової кості виточені руки і напівоголені груди були прикриті чорним, густим, недбало розпущеним волоссям. Спершись ліктем на широку подушку, вона підтримувала голову маленькою, мов у дитини, рукою.

її очі були напівзаплющені, обличчя нерухоме. Здавалось, вона спала або була заколисана у вирі своїх думок, очевидно таких приємних і радісних, що не помічала нічого навколо себе. Вона не поворухнулася при ледве чутному скрипі дверей, коли рабиня ввела до кімнати Спартака, а потім вийшла і зачинила двері.

Спартак, блідий, наче пароський мармур, з палаючими очима, звернутими на прекрасну матрону, стояв якийсь час мовчки, нерухомо. Він поринув у благоговійне споглядання, що народило в його душі невимовну бурю почувань, яких ще ніколи не відчував.

Так промайнуло кілька хвилин. Якби в цей час Валерія отямилася, вона могла б ясно почути, як уривчасто і бурхливо дихав рудіарій. Та раптом вона здригнулася, ніби хто її окликнув і сказав, що Спартак тут. Вона підвелася, повернула до фракійця обличчя, що відразу ж зашарілось, і, задоволено зітхнувши, ніжно промовила:

— Ах!.. Це ти?„

Від її голосу обличчя Спартака спалахнуло; він ступив крок до Валерії, ворухнув розкритими устами, ніби хотів щось сказати, та не зміг сказати ані слова.

— Хай оберігають тебе боги, хоробрий Спартак! — промовила Валерія з милою усмішкою, очевидно починаючи опановувати себе. — І… і… сідай, — вказала на стілець.

Тепер уже і Спартак опанував себе і відповів ще слабким і тремтячим голосом:

— Боги прихильні до мене більше, ніж я заслужив, божественна Валеріє. Вони виявляють до мене в цю мить найбільшу ласку, що тільки може припасти на долю смертного: вони дарують мені твоє заступництво.

— О, ти не тільки хоробрий, — з радісним блиском в очах сказала Валерія, — а ще й люб'язний.

Потім вона раптом спитала грецькою мовою:

— До того як попасти в полон, ти справді був одним з вождів твого народу?

— Так, я був вождем одного з наймогутніших фракійських племен у Родопських горах, — з аттічною вишуканістю відповів Спартак по-грецьки. — Я мав свій дім, численні гурти овець, биків і багаті пасовиська. Був багатий, могутній, щасливий і, повір, божественна Валеріє, був також люб'язний, справедливий, чесний і доброзичливий.

Він на мить зупинився і, хвилюючись, вів далі тремтячим голосом:

— І я не був варваром, не був жалюгідним і безталанним гладіатором!

Любов і жаль зворушили Валерію, і, глянувши на рудіарія палаючими ніжністю й ласкою очима, вона сказала:

— Про тебе багато і часто розповідала мені твоя мила Мірца. Я знаю про твою надзвичайну хоробрість. А тепер, розмовляючи з тобою, я переконалася, що мізерним ти не був ніколи. А за освіченістю, чесністю і звичаями ти схожий скоріше на елліна, ніж на варвара.

Важко передати, яке враження справили на Спартака ці ласкаві слова. Він відчув, що його очі затуманилися слізьми, і уривчасто відповів:

— О, будь благословенна… за ці милосердні слова… наймилосердніша з жінок, і хай верховні боги… оберуть тебе з-поміж усіх смертних… зроблять тебе найщасливішою серед людей, бо ти гідна цього.

Валерія хвилювалася. Про це свідчив пристрасний блиск її очей і важке уривчасте дихання., А Спартак був сам не свій. Йому здавалося, що він марить.

Після слів Спартака запала довга мовчанка, лише чути було гаряче дихання матрони і фракійця. Потік однакових хвилювань, думок з'єднав майже без їх відома їхні серця і примусив обох мовчати в ніяковості.

Валерія перша спробувала визволитися з цього небезпечного мовчання.

— Чи не згодишся ти, — сказала вона, — взяти на себе управління шістдесятьма рабами, яких Сулла хоче зробити гладіаторами?

— Я готовий зробити все, чого ти забажаєш.

Валерія деякий час мовчки дивилася на Спартака, потім підвелась і, явно страждаючи, двічі пройшлася по кімнаті. Зупинилася біля рудіарія, довго мовчки на нього дивилась і потім ледве чутно промовила:

— Спартак, будь одвертий, скажи мені, що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною портика цього будинку?

Полум'ям спалахнуло бліде обличчя гладіатора.

За хвилину, не розуміючи мовчання Спартака, Валерія ступила крок до нього і з ще більшою ніжністю спитала:

— Ну, що ж… скажи мені… що ти робив?

Рудіарій упав до ніг Валерії і прошепотів:

— Присягаюсь, що я обожнював тебе, як можна обожнювати Венеру або Юнону…

— Ах!.. — задоволено зітхнула матрона. — То ти приходив, щоб побачити мене…

— Пробач… Прости мене…

— Встань же, Спартак, благородне серце, — тремтячи від хвилювання, сказала Валерія і міцно стиснула його руку.

— Ні, ні, тут, біля твоїх ніг… моє місце, о божественна Валеріє…

З цими словами він схопив край її туніки і почав пристрасно цілувати.

— Встань же, встань, не там місце, призначене для тебе, — шепотіла, вся тремтячи, жінка.

Спартак, укриваючи жагучими поцілунками її руки, встав і закохано дивився на неї, немов у маренні.

Розділ VI

ЗАГРОЗИ, ІНТРИГИ І НЕБЕЗПЕКИ

Скажи мені, нарешті, знаєш ти що-небудь чи ні? Чи знайшов ти кінець нитки до цього клубка? — допитувалася красуня гречанка Евтібіда. Вона напівлежала на купі пурпурних м'яких подушок у кімнаті свого будинку на Священній вулиці, біля храму Януса Верхнього. її співрозмовником був чоловік років п'ятдесяти, з безбородим жіночим обличчям, що все було пооране численними зморшками, погано прихованими під гримом білил і рум'ян. По одягу в ньому видно було комедіанта.

Не чекаючи його відповіді, вона швидко додала:

— Хочеш, щоб я тобі сказала свою думку про тебе, Метробію? Я завжди цінувала тебе мало, а тепер і зовсім не вважаю тебе людиною.

— О, присягаюсь маскою Мома, мого покровителя! — заперечив актор скрипучим голосом. — Коли б ти, Евтібідо, не була прекраснішою від Діани і спокусливішою від Кіпріди, то, даю слово честі Метробія, що вже тридцять років щиро дружить із самим Корнелієм Суллою, — я б розсердився! Коли б не