Джоджо Мойєс - Та сама я

– Звучить непогано.

– Там був бармен, котрий робив коктейлі в залежності від твого характеру. Варто було лише розповісти про себе три факти, і він одразу робив коктейль.

– А для тебе зробив?

– Ні. Хлопцю, із котрим я розмовляла, дістався коктейль під назвою «Солоний пес», тому я боялася, як би мені не приготували «Воскресительку трупів» чи «Слизький сосок». Тому я просто пила шампанське. Просто шампанське!

Що я таке кажу?

– Із ким, кажеш, ти розмовляла? – запитав він, витримавши коротку паузу.

Витримавши таку ж паузу, я відповіла:

– Ой… просто цей хлопець… Джош. У костюмі. Він склав нам з Аґнес компанію, поки ми чекали на містера Ґопніка.

Ще одна пауза.

– Звучить чудово.

Щоб не мовчати, я почала переривчасто бурмотіти нісенітницю.

– І, найголовніше, нам не довелося перейматися тим, як дістатися додому, бо на вулиці на нас чекав автомобіль. Навіть коли треба просто в магазин. Куди б ти не пішов, водій завжди чекатиме на вулиці. Виходиш – і та-да! Ось вона, твоя блискуча велика чорна машина. Залазь. Поклади сумки до багажника. Тільки вони якось по-іншому його називають. Ніяких нічних автобусів! Ніякого метро, де люди топчуться по твоїх чоботях.

– Світське життя, га? Ти й додому повертатися не захочеш.

– Ой. Ні. Це навіть не моє життя. Я почуваюся як дармоїд. Але все ж це унікальний шанс побачити це все зблизька.

– Мені час іти, Лу. Я обіцяв Джейку зводити його до піцерії.

– Але… але ж ми навіть не поговорили. Що відбувається? Розкажи, що в тебе нового.

– Іншим разом. Джейк голодний.

– Гаразд! – Я якось голосно це пискнула. – Передавай йому привіт!

– Добре.

– Я люблю тебе, – мовила я.

– Я також.

– Ще один тиждень! Я вже рахую дні.

– Мені час іти.

Поклавши слухавку, я відчула себе якось неправильно. Я не зовсім зрозуміла, що тільки-но відбулося. Я нерухомо сиділа на краю свого ліжка. А тоді поглянула на візитку Джоша. Він дав її мені, притиснувши до моєї долоні та закривши пальцями.

«Зателефонуй мені. Я покажу тобі цікаві місця».

Взявши візитку, я ввічливо всміхнулася. Що, звісно, могло означати що завгодно.

«Фокс-Коттедж»,

вівторок, 6 жовтня

Люба Луїзо!

Сподіваюся, у тебе все добре в Нью-Йорку. Мабуть, ти спілкуєшся з Лілі, але я багато думала після нашої останньої розмови. На горищі я знайшла декілька листів Вілла, ще з часів, коли він жив у місті, тож я подумала, що тобі сподобається. Ти й сама знаєш, як він любив подорожувати, а тому подумала, що, може, ти захочеш піти його слідами.

Я й сама прочитала декілька; це викликало в мене досить змішані почуття. Можеш залишити їх у себе до нашої наступної зустрічі.

Нью-Йорк

06.12.2004

Люба мамо!

Я б зателефонував, але різниця у часі не дуже збігається з моїм тутешнім розкладом, тому я подумав, що шокую тебе листом. Здається, це мій перший лист із часів Прайорі-Манор. Я не був створений для школи-інтернату, чи не так?

Нью-Йорк просто неймовірний. Здається, просто неможливо не пройнятися енергією цього міста. Кожного ранку, о п’ятій тридцять, я вже на ногах. Моя фірма розташована на Стоун-стрит у фінансовому районі. Найджел допоміг мені влаштуватися в офісі (і не десь у куточку, а біля вікна з шикарним виглядом на водойму – ці речі багато що значать у Нью-Йорку), і колеги з роботи також непогані. Скажи татові, що в суботу я зі своїм босом і його дружиною ходив до опери, в Мет9, на виставу під назвою «Небезпечні зв’язки»10 . Багато сніданків із клієнтами, софтбол із колегами. Тільки вечорами трохи самотньо: мої колеги всі одружені та з дітьми, тому гуляю сам…

Я зустрічався з кількома дівчатами – нічого серйозного (здається, тут вони сприймають «побачення» за розвагу), – але в основному свій вільний час проводжу в тренажерній залі та з давніми друзями. Тут багато людей із Шипменсу, але деяких я знаю зі школи. Все ж таки світ такий тісний… Хоча більшість із них геть змінилися. Вони стали жорсткішими та злішими, аніж ті люди, котрих я пам’ятаю. Мабуть, це все вплив великого міста.

Точно! Сьогодні ввечері я побачуся з дочкою Генрі Фарнсворта. Пам’ятаєш її? Вона була гордістю Стортфолдської школи верхової їзди на поні. Тепер вона відкрила себе з нового боку: якийсь там гуру шопінгу. (Навіть не смій ні на що сподіватися, я роблю це заради Генрі.) Я хочу зводити її до свого улюбленого стейк-хаусу, на верхньому Іст-Сайді: вони подають стейки розміром із ковдру. Сподіваюся, вона не вегетаріанка. Здається, тут у кожного є свої харчові заморочки.

Ой, минулої неділі я сів на електричку і вийшов на Бруклінському мості, щоб просто погуляти біля води, як ти мені радила. Найкраще, що я зробив дотепер. Здавалося, що я всередині одного з ранніх фільмів Вуді Аллена – знаєш, тих самих, де між ним і головною героїнею завжди була різниця у віці років так десять.

Скажи татові, що я зателефоную йому наступного тижня, і обійми за мене собаку.

Після тієї миски дешевої локшини в моїх відносинах із Ґопніками щось змінилося. Мені стало зрозуміліше, чого від мене очікує Аґнес. Їй потрібна людина, котрій можна довіритися, на котру можна покластися. Це, а також дивна осмотична енергія Нью-Йорка означали, що тепер кожного ранку я підскакувала з ліжка так, як робила тільки в часи роботи на Вілла. Побачивши мене, Іларія щоразу закочувала очі, а Натан косо дивився, немов я приймаю якісь наркотики.

Але все було просто. Мені хотілося добре виконувати свою роботу. Мені хотілося витиснути все до останньої краплини зі свого перебування в Нью-Йорку, працюючи на цих чудових людей. Мені хотілося висмоктати сік із кожнісінького дня, як це робив би Вілл. Я знов і знов перечитувала цього першого листа, а коли нарешті звикла до того, що чую його голос у своїй голові, відчула дивну спорідненість із ним, нас об’єднувало те, що ми обоє тільки-но приїхали до нового міста.

Я просто так не здавалася. Кожного ранку бігала з Аґнес та Джорджем, а інколи навіть примудрялася протягнути до кінця маршруту без нудоти. Я вивчила всі місця, куди ходить Аґнес, що їй там знадобиться, що вона вдягне та що треба принести додому. Я завжди чекала на неї в коридорі, маючи із собою воду, цигарки або ж зелений сік, перш ніж вона встигне попрохати щось