Джоджо Мойєс - Та сама я

із цього. Коли їй треба було відвідати сніданок із жахливими тітками, я спеціально намагалася більше жартувати, щоб вона надто не нервувалася, а потім надсилала їй анімації з пандами, що пукають, або ж людьми, що падають з батутів, щоб підняти їй настрій під час їди. А потім, у машині, я вислуховувала її сльозливі розповіді про те, що вони сказали чи не сказали їй, співчутливо кивала та погоджувалася. «Так, вони просто нестерпні, підлі істоти. Висохлі, як палиці. Безсердечні».

Я навчилася зберігати спокійний вираз обличчя, коли Аґнес захоплювалася розповідями про прекрасне, прекрасне тіло Леонарда, а також про його безліч, безліч прекра-а-асних навичок майстерного коханця. Крім того, я навчилася не сміятися, коли вона вимовляла деякі слівця польською, такі як «cholernica», так вона називала Іларію – економка все одно нічого не розуміла.

Я досить швидко зрозуміла, що Аґнес не вміє зупинятися вчасно. Тато завжди говорив, буцім я кажу перше, що приходить в голову, але у мене це не було «гидка стара шльондра» польською! Або ж «Ти можеш собі уявити, як ця жахлива С’юзан Фітцволтер робить собі депіляцію? Це як здирати бороду з закритої мідії. Бр-р».

Це зовсім не означає, що Аґнес – погана людина. Гадаю, з усім тим тиском, який вона постійно відчувала, їй довелося поводитися таким чином, аби тільки її помітили. А я стала для неї віддушиною. Опиняючись поза межами світського суспільства, вона лаялася та чортихалася, а потім, дорогою додому, відновлювала свою душевну рівновагу, готуючись знов побачити свого чоловіка.

Я розробила стратегії того, як повернути трохи веселощів у життя Аґнес. Один раз на тиждень, не вписуючи це до розкладу, ми посеред дня зникали в кінотеатрі на майдані Лінкольна, щоб подивитися дурні та огидні комедії, хрюкаючи від сміху та набиваючи рота попкорном. Ми примушували одна одну йти до неймовірно дорогих бутиків на Медісонавеню та приміряти найгірше вбрання, котре тільки могли відшукати. Оцінюючи одна одну з серйозним обличчям, ми запитували: «А у вас є це в яскраво-зеленому кольорі?», поки продавці, зиркаючи на сумочку Аґнес від «Біркін», пурхали довкола та засипали нас компліментами. Одного дня Аґнес переконала містера Ґопніка приєднатися до нас, і я дивилася, як вона, позуючи, немов модель подіуму, переміряла цілу колекцію клоунських штанів перед ним, намагаючись розсмішити чоловіка, а він щосили стримувався, щоб не зареготати. «Ти така пустунка», – врешті-решт мовив він, з любов’ю хитаючи головою.

Але настрій мені піднімала не робота. Річ у тому, що я почала трохи краще розуміти Нью-Йорк, а він, у відповідь, прийняв мене. Не так уже воно й складно – жити у місті іммігрантів: поза розрідженою стратосферою повсякденного життя Аґнес я була просто ще одною людиною, котра пролетіла декілька тисяч миль, щоб бігати містом, працювати, замовляти їжу з собою та вчитися уточнювати принаймні три речі, котрі я хочу додати до кави і в сендвіч, просто щоб звучати як місцева.

Я дивилася, я навчалася.

Ось що мені вдалося вивчити про нью-йоркців за перший місяць.

1. У моєму будинку ніхто ні з ким не розмовляє. Ґопніки не розмовляють ні з ким, окрім Ашока, котрий розмовляє з усіма. Літня жінка з другого поверху, місіс де Вітт, не розмовляє з парочкою з Каліфорнії, що живе в пентхаусі, а високопоставлена пара з третього поверху якось ішла коридором, притиснувшись носами до своїх айфонів та гиркаючи одне одному інструкції в мікрофон. Навіть дітлахи на першому поверсі – гарно одягнені маленькі манекени в супроводі молодої філіппінки – не віталися, а мовчки дивилися у плюшевий килим. Коли я всміхнулася дівчині, її очі розширилися, немов я зробила щось украй підозріле.

Жителі Лавері просто виходили з будівлі, миттєво пірнаючи в чорні машини, що терпляче чекали на узбіччі. Здавалося, вони чудово відрізняли їх. Місіс де Вітт, як я помітила, була єдиною людиною, котра взагалі спілкувалася з кимось із сусідів. Вона постійно балакала з Діном Мартіном, а також бурмотіла собі під носа, шкутильгаючи блоком, про «клятих росіян і тих жахливих китайців» з будинку, який стояв за нашим, що змушували власних водіїв чекати надворі двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, блокуючи вулицю. Вона голосно скаржилася Ашокові або ж адміністрації будинку на те, як гучно Аґнес грає на фортепіано, а якщо ми перетиналися з нею в коридорі, жінка не пропускала можливості щось несхвально буркнути.

2. А от у магазинах було навпаки – усі з тобою розмовляють. Консультанти від тебе не відстають ані на крок, схиливши голови набік, ніби для того, щоб краще тебе чути, та запитують, чи не потрібна тобі допомога. Я не отримувала стільки уваги ще відтоді, як нас із Тріною піймали на крадіжці батончика «Марс» на пошті, коли мені було вісім років. А наступні три роки, коли ми ходили туди за льодяниками, місіс Баркер нас прикривала, як справжній таємний агент.

Усі продавці Нью-Йорка, як один, бажають тобі гарного дня. Навіть якщо ти купиш лише пакет апельсинового соку чи газету. Спочатку, натхнена їхньою люб’язністю, я відповідала: «Ой! Вам також гарного дня!», тим самим вибиваючи їх із колії, немов я просто не розуміла правил нью-йоркської ввічливої бесіди.

А що стосується Ашока – ніхто не переступав поріг, не перекинувшись із ним хоча б декількома словечками. Але це лише бізнес. Він чудово знав свою роботу. Завжди запитував, чи в тебе все гаразд, чи всього тобі вистачає. «Ви не можете ходити у зношених туфлях, міс Луїзо!» Він міг дістати парасольку з рукава, немов фокусник, щоб провести тебе до узбіччя, а також зі стриманою спритністю брав чайові. Він умів діставати долари просто з рукавичок, скромно дякуючи автоінспекторові за те, що той звільнив дорогу для доставляння хімчистки, а також викликав таксі одним лише змахом руки. Він був не лише портьє нашого будинку, він був його серцем. Завдяки йому все жило і процвітало, пульсувало і кипіло.

3. Нью-йоркці – ті, що не сідають у лімузини, тільки-но покинувши будинок, – ходять дуже, дуже швидко, крокуючи вздовж тротуарів, маневруючи у натовпі, немов у кожного з них є по сенсору, що допомагає не врізатися у перехожих. У руках вони тримають телефони чи паперові стакани з кавою, а о пів на сьому ранку принаймні половина з них уже займається спортом. Кожного разу, сповільнюючи крок, я чула лайку у мій бік або ж відчувала, як чиясь сумка б’є мене по спині. Я припинила носити більш декоративні туфлі – ті, в котрих можу