Іван Антонович Єфремов - Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов

світла виріс величезний смерч із снігу й куряви, що впирався воронкою верхівки в плямистий і темний низький небозвід. Під його натиском проводи високовольтного струму обірвались, голубуваті спалахи замикань заблискотіли серед дротів, що скручувались кільцями. Жовтий вогонь прожектора біля «Паруса» погас, наче задутий вітром.

Ерг Ноор дав розпорядження припинити роботу, сховатися в кораблі.

– Але там лишився спостерігач! – вигукнула геолог Біна Лед, показуючи на ледве помітний вогник силікоборової вежі.

– Я знаю, там Ніза, і я зараз піду туди, – відповів начальник експедиції.

– Струм вимкнувся, і «ніщо» ввійшло в свої права, – серйозно заперечила Біна.

– Коли ураган діє на нас, то, безперечно, він діє і на цо «ніщо». Я певен, що, поки буря не стихне, небезпеки нема. А я тут такий важкий, що мене не здмухне, якщо я, притиснувшись до ґрунту, поповзу. Давно вже хотілося підстерегти це «ніщо» у вежі!

– Дозвольте і мені з вами? – підскочив до начальника біолог.

– Ходімо, але тільки ви – більше ніхто. Вам же це треба.

Двоє людей довго повзли, чіпляючись за нерівності й тріщини каменів, намагаючись не попасти на дорогу вихрових стовпів. Ураган вперто силкувався відірвати їх од ґрунту, звалити й покотити. Один раз це йому вдалося, але Ерг Ноор схопив Еона, що покотився, наліг животом і вчепився руками в кігтистих рукавицях за край великого каменя.

Ніза відчинила люк своєї вежі, і обидва по черзі протиснулися в нього. Тут було тепло і затишно, вежа стояла міцно, надійно укріплена.

Дівчинаастронавігатор з рудими кучерями і супилась і раділа приходові товаришів. Ніза чесно призналася, що перебути добу наодинці з бурею на чужій планеті було б неприємно.

Ерг Ноор повідомив на «Тантру» про благополучний перехід, і прожектор корабля погас. Тепер у споконвічному мороці світився тільки тьмяний вогник усередині вежі. Ґрунт дрижав од поривів бурі, ударів блискавок і навали грізних смерчів. Ніза сиділа на обертовому стільці, спершись спиною на реостат. Начальник і біолог сіли біля її ніг на кільцевидний виступ фундаменту вежі. Товсті у своїх скафандрах, вони займали майже все вільне місце.

– Пропоную поспати, – неголосно пролунав по телефону голос Ерга Ноора. – До чорного світанку ще добрих дванадцять годин, тільки тоді ураган ущухне і стане тепло.

Його товариші охоче погодилися. Придавлені потрійною вагою, скоцюрбившись у скафандрах, затиснутих твердими каркасами, у тісній вежі, що стрясалася від бурі, люди спали – настільки велика пристосованість людського організму й заховані в ньому сили опору.

Час од часу Ніза прокидалася, передавала черговому на «Тантрі» заспокійливі відомості і дрімала знову. Ураган помітно послабшав, здригання ґрунту припинилося. Тепер могло з’явитися «ніщо» або, вірніше, «щось». Спостерігачі вежки прийняли ПУ – пілюлі уваги, щоб підбадьорити пригнічену нервову систему.

– Мені не дає спокою чужий зореліт, – призналася Ніза. – Так хочеться дізнатися, хто «вони», звідки, як потрапили сюди…

– І мені теж, – відповів Ерг Ноор. – Давно вже по Великому Кільцю передавались розповіді про залізні зірки та їхні планетипастки. Там, у більш населених частинах Галактики, де кораблі літали вже давно й часто, є планети загиблих зорельотів. Багато стародавніх кораблів прилипало до цих планет, багато страхітливих історій розповідається про них – тепер майже переказів, легенд про важке завоювання космосу. Може, на цій планеті є зорельоти ще давнішніх часів, хоча в нашій мало населеній області зустріч трьох кораблів – явище цілком виняткове. У просторі навколо нашого Сонця до цього часу не була відома жодна залізна зірка – ми відкрили першу.

– Ви маєте намір провести дослідження зорельотадиска? – спитав біолог.

– Неодмінно! Хіба може вчений не використати такої можливості! Дискові зорельоти в сусідніх з нами населених областях невідомі. Це якийсь далекий, може, блукав у Галактиці кілька тисячоліть після загибелі екіпажу або непоправного пошкодження. Можливо, багато передач по Кільцю стануть для нас зрозумілішими після одержання тих матеріалів, які ми доставимо з цього корабля. Дивна форма в нього – дисковидна спіраль, ребра на його поверхні дуже опуклі. Як тільки закінчимо перевантаження «Паруса», заходимось біля чужака – зараз поки що ніхто з нас не може відриватись од основного завдання.

– Але ми оглянули «Парус» за кілька годин…

– Я розглядав диск у стереотелескоп. Він закритий, ніде не видно жодного отвору. Пробратись всередину будьякого космічного корабля, надійно захищеного від сил, набагато могутніших, ніж усі земні стихії, дуже важко. Спробуйте проникнути в закриту «Тантру», крізь її броню з металу з перебудованою внутрішньою кристалічною структурою, крізь верхнє боразонне покриття – це завдання далеко важче, ніж осада фортеці. Ще трудніше, якщо корабель зовсім чужий, з незнайомими принципами побудови. Та ми спробуємо її розгадати.

– А коли ми оглянемо те, що знайшли в «Парусі»? – спитала Ніза. – Там повинні бути надзвичайно цікаві спостереження тих прекрасних світів, про які йшла мова в повідомленні.

Телефон доніс добродушний смішок начальника:

– Я мріяв з дитинства про Вегу і тепер найбільше знемагаю від нетерпіння. Але для цього в нас буде багато часу по дорозі додому. Насамперед – вирватися з цього мороку, з дна пекла, як колись казали. Дослідники «Паруса» не робили посадки, інакше ми знайшли б безліч речей з тих планет у колекційних кладовках корабля. Пригадайте, ми знайшли, незважаючи на пильний огляд, тільки фільми, виміри й записи зйомок, проби повітря і балони з вибуховим пилом…

Ерг Ноор замовк і прислухався. Навіть чутливі мікрофони не доносили гудіння вітру – буря вщухла. Зовні крізь ґрунт чулося скреготливе шарудіння, що передавалося стінам веж.

Начальник ворухнув рукою, і Ніза, зрозумівши його без слів, вимкнула освітлення. Темрява в нагрітій інфрачервоним промінням вежі здавалася густою, мов чорна рідина, ніби споруда стояла на дні океану. Крізь прозору стіну силікоборового ковпака замиготіли спалахи коричневих вогників, добре видимих для людей. Вогники загорялися, на мить утворюючи маленьку зірочку з темночервоним або темнозеленим промінням, гасли і знову з’являлися. Зірочки тяглися ланцюжками, які вигиналися, звивались у кільця і вісімки, беззвучно ковзали по гладенькій, твердій, як алмаз, поверхні ковпака. Люди у вежі відчули дивну різь в очах, гострий, раптовий біль вздовж великих нервів тіла, наче короткі промені коричневих зірочок голками втикалися в нервові стовбури.

– Нізо, – прошепотів Ерг Ноор, – пересуньте регулятор на повне розжарення і відразу ввімкніть світло.

Вежка освітилась яскравим голубим земним світлом. Засліплені ним люди не побачили нічого, – вірніше, майже нічого. Ніза й Еон встигли помітити, – чи це тільки здалося, – що темрява з правого боку вежки не відразу зникла, а на мить лишилася якимсь розчепіреним, утиканим щупальцями згустком. Це «щось» блискавично увібрало в себе щупальця й відскочило назад разом із стіною темряви, відкинутої