Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

чутки про наші приготування. Під час церемонії тут було двоє його людей. Один уже поїхав, а інший, за моїм відомостями, все ще вештається поблизу. Отож не турбуйся, твій батько почує про все з перших уст.

Проте Філіп похитав головою:

— Це нічого не міняє, Ґастоне. Все одно я мушу їхати.

— Дурнику! Хочеш, щоб тебе прогнали звідти утришия?

— Ні, не хочу. Але вчинити так, як радиш ти, означає визнати свою провину. А я не почуваю себе винним, я не збираюсь ховатися від батькового гніву. Нехай він сам прожене мене, так моя совість буде чистою.

— А що як для очищення твоєї совісті батько запроторить тебе до буцегарні?

Філіп пощулився.

— Все одно, — наполягав він. — Все одно.

— І що з тобою робити, з упертюхом таким! — скрушно промовив Ґастон. — Гаразд, ми поїдемо разом. Де ж мені подітися, раз я сам цю кашу заварив!

Розділ VII
Вигнання

— Перепрошую, монсеньйоре, — винувато мовив начальник міської варти, що зустрічав Філіпа та його друзів на підйомному мосту біля головної брами Тараскона. По всьому було видно, що зараз він волів би знаходитися десь в іншому місці, та тільки не тут. — Пан герцоґ, батько ваш, суворо наказав мені й моїм людям не пропускати вашу високість ні до міста, ні тим більше до палацу… Далебі, мені дуже прикро, — збентежено додав начальник варти після короткої паузи. — Ви ж бо знаєте, як ми всі до вас ставимося. Але наказ є наказ, ми люди військові і звикли коритися начальству… Тож не гнівайтеся, монсеньйоре…

— Я все розумію, капітане, — сказав Філіп, спішившись; за ним посходили з коней і інші молоді люди. — І не збираюсь ускладнювати вам життя. Я лише приїхав повідомити батькові про останні події, та бачу, це зробили й без мене.

— Чутками земля повниться, монсеньйоре. Ваш батько вкрай розлючений, і вам краще не потрапляти йому на очі. Попервах він хотів був видати указ про ваш арешт, та слава Богу, превелебні отці зуміли трохи вгамувати його гнів.

— Превелебні отці? — перепитав Філіп, наголошуючи на множині.

— Падре Антоніо та падре Марк, — пояснив капітан, — якийсь священнослужитель з Тулузи. Він прибув сьогодні вранці з посланням від його еміненції архієпископа Тулузького.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Певно, ми з ним розминулися. До речі, я хотів би переговорити з доном Антоніо. Можливо, він погодиться поїхати зі мною до Кантабрії.

Начальник варти ствердно кивнув:

— В його згоді можете не сумніватися, монсеньйоре. Його превелебність вже виявив бажання залишити Тараскон і супроводжувати вашу високість, хоч куди б ви поїхали. Саме зараз він збирає ваші речі.

— От і добре. Я не стану відривати його від цього заняття, тож попрошу вас, капітане, переказати йому, що я чекатиму на нього в Кастель-Ф’єро.

— Неодмінно передам, монсеньйоре.

Філіп хотів ще щось додати, та не встиг. Наступної секунди біля брами зчинилася метушня, а відтак пролунав гучний наказ: „Дорогу його світлості!“ Натовп городян, що зібралися перед мостом, квапливо розступився, звільняючи прохід. Начальник міської варти відразу ж виструнчився, демонстративно брязкаючи зброєю.

До брами наближався герцоґ. Він ішов швидкою, пружною ходою, тримаючись неприродно прямо, як завжди, коли був украй роздратований. Його супроводжували охоронці та двоє слуг з факелами, світло яких надавало його блідому без кровинки обличчю лиховісного пурпурного відтінку.

Услід за герцоґом йшло кілька його дворян, а також дві духовні особи — падре Антоніо та молодий чоловік років двадцяти восьми, вдягнений у довгу мантію чорного кольору, звичайне на ті часи дорожнє вбрання високопоставлених священнослужителів. Превелебні отці тихо про щось перемовлялися, скрушно хитали головами і перебирали на ходу чотки.

Герцоґ зупинився за три кроки від Філіпа і, зневажливо проіґнорувавши шанобливі привітання молодих людей, спрямував на сина жорсткий погляд своїх холодних синіх очей.

— Пане, — крижаним тоном заговорив він, — вашому вчинкові нема виправдання. Заявивши про свої претензії на те, що не належить вам за правом, ви поставили себе поза законом, і я зрікаюся вас як свого сина. Вам уже чотирнадцять років, відтепер ви лише ґраф Кантабрії та Андори і більше ніхто. Забудьте дорогу до цього дому, який колись був для вас рідним. Вам я сказав усе.

Потім зміряв гнівним поглядом Філіпових супутників:

— А з вами, панове, я взагалі не хочу розмовляти. Ви, в більшості своїй дорослі сеньйори, пішли на повідку в честолюбного юнака, чий розум затьмарила жадоба влади. Ви затіяли цю сміховинну виставу, щоб догодити його безглуздим амбіціям. Ви провокуєте заколот, міжусобицю! Сподіваюсь, ви усвідомите свої помилки і схаменетеся. Передусім, це стосується вас, небоже. — Він суворо глянув на Ґастона. — При вашому високому становищі вам не годиться пускатися в авантюри. Це несумісне з тією посадою, яку ви зараз обіймаєте, тому я позбавляю вас звання верховного судді — ви виявилися негідним його.

Ґастон заперечно похитав головою:

— До вашого відома, государю мій дядьку, що це не ваша прероґатива. Верховним суддею мене призначив Беарнський Сенат, і лише він має право усунути мене з цієї посади. І доки я верховний суддя Беарну, я продовжуватиму виконувати свої обов’язки, які, зокрема, полягають у тому, щоб здійснювати правосуддя в тих випадках, коли ви закриваєте очі на несправедливість, коли виникають сумніви в безсторонності вашого суду. Я не міг самочинно притягти ваших синів Ґійома та Робера до відповідальності за їхні мерзенні вчинки, позаяк ви заступилися за них. Але я маю право ініціювати процес позбавлення їх спадку — що, власне, й роблю.

— Замовкніть! — роздратовано гаркнув герцоґ, вже не просто лютуючи, а скаженіючи від люті. — Більше ні слова! Я не хочу вас чути! Гадаю, Сенатові вистачить мудрості та розважливості позбутися верховного судді, що заплямував себе участю в заколоті проти законної влади. А тепер забирайтеся геть! Усі! І вас, пане, це стосується насамперед, — знову звернувся він до Філіпа. — Ви не син мені більше. Я зрікаюся вас.

— Я зараз поїду, — спокійно