Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

відповів Філіп, дивлячись йому прямо в очі. — Але майте на увазі: я не приймаю вашого зречення. Як і раніше, я шануватиму вас, як свого батька… скільки стане мені сил. Можливо, сьогодні ми бачимося востаннє, тому я скажу вам усе, що думаю. Ви ніколи не любили мене, часом ви мене ненавиділи, звинувачуючи в злочині, якого я не чинив. Вбачаючи в мені не людину, а радше символ, уособлення всіх нещасть, що звалилися на вас після мого народження, ви лише терпіли мене — єдино тому, що в очах суспільства я вважався вашим сином. Ви не завдавали собі клопоту бути справедливим зі мною, часом робили мені боляче, проте в моєму серці немає озлоблення — один тільки сум. Сум від того, що ви не спромоглися подолати ненависть, породжену горем. Сум від того, що я втратив батька в день свого народження, що ви все життя грубо відштовхували мене у відповідь на мої спроби зблизитися з вами… Бог вам суддя, батьку, і я благатиму Всевишнього, щоб він не судив вас надто суворо. — На якусь мить він замовк, переводячи подих. Окрім усього іншого, його трохи бентежив пильний погляд молодого прелата в чорному, який ні на секунду не зводив з нього очей. — Від претензій на спадок я не відмовляюся. Не буду лукавити: сам не знаю напевно, чого в мені більше — жадоби влади чи турботи про честь та гідність нашого роду. Вважаю, що й того, й іншого порівну… І ще одне. Завтра я одружуюся. І як ваш син смиренно прошу, якщо не батьківського благословення, так хоч би вашої згоди на мій шлюб.

— Ага! — промовив герцоґ і поглянув на Ґастона. — Так ось чим було куплено вашу участь у цій авантюрі!

Д’Альбре скрушно зітхнув і у відповідь розвів руками.

— На жаль, ні. Амеліна тут ні до чого. Це двоюрідна сестра Ернана де Шатоф’єра.

Брови герцоґа поповзли вгору. Ернанів дядько, менший брат його батька, мав двох дочок, старшій з яких ще не минуло восьми років.

— Йдеться про мою кузину по матері, — уточнив Шатоф’єр.

Почувши це роз’яснення, герцоґ кілька разів кліпнув очима, потім губи його скривились у презирливій усмішці:

— Он воно як! А я ж бо зовсім забув про цю родину жебраків… — Тут до нього прийшло розуміння ситуації, і він грізно поглянув на Філіпа: — Ви це серйозно?!

— Так, — твердо відповів Філіп.

— Вам мало того, що ви накоїли? Тепер ви хочете принизити мезальянсом весь наш рід, зганьбити його в очах світу! Ви таки збожеволіли! Якщо у вас залишилася хоч дещиця розсудливості, хоч крапля поваги до мене, до пам’яті наших предків, ви мусите відмовитися від цього шлюбу.

Філіп уперто похитав головою:

— Я не відмовлюся, батьку. На відміну від вас, я не вважаю, що мій майбутній шлюб зганьбить наш рід, образить пам’ять предків. І коли вже мова зайшла про предків, то мушу нагадати вам, що засновник нашої династії був незаконнонароджений, мало того — зачатий у перелюбі. До того ж, як мені відомо, Карл Байстрюк був не єдиним байстрюком у нашій сім’ї, а байстрюки в очах того самого світу, думкою якого ви так переймаєтеся, нічим не кращі за мезальянс, на який я йду.

Герцоґ ще дужче зблід, а в погляді молодого прелата, спрямованому на Філіпа, промайнуло щось схоже на прихований біль — але тільки на одну мить.

— Так, я визнаю, що це буде мезальянс, — з усією рішучістю, на яку він був здатний, провадив Філіп. — Проте не бачу в цьому нічого ганебного — ні для мене, ні для вас, ні для всієї нашої родини. Я одружуся, і ви не зможете перешкодити цьому.

— Але й згоди своєї не дам, — жорстко відрізав герцоґ. — І взагалі, нам більше немає про що розмовляти. Я знати вас не хочу.

З цими словами він повернувся до Філіпа спиною і так само швидко, пружною ходою пішов геть від сина. Слуги з факелами та особисті охоронці подалися слідом за своїм паном, проте більшість дворян із герцоґового почту й обидва превелебних отця залишилися на мосту в товаристві Філіпа та його друзів.

Якийсь час усі мовчали, ніхто не наважувався заговорити першим. Філіп стояв непорушно, в сумовитій задумливості дивлячись собі під ноги, аж це хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувся від несподіванки, підвів очі й побачив перед собою молодого прелата.

— Дозвольте представитися, монсеньйоре, — промовив той з виразним акцентом, що видавав у ньому уродженця Рима. — Я Марк де Філіпо, нещодавно призначений молодшим вікарієм тулузької архієпархії.

— Дуже мило, — дещо неуважно відповів Філіп. — Радий з вами познайомитися, превелебний отче.

— Я б не хотів, щоб ви називали мене „отче“, — сказав вікарій.

Дивні нотки, що пролунали в його голосі, і прізвище, утворене від власного імені, що зазвичай свідчило про незаконнонародженість, примусили Філіпа пильніше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся і трохи засмагла шкіра — але лінія рота, форма носа, контур підборіддя, розріз широко розставлених небесно-синіх очей та деякі інші риси безсумнівно виказували родинну схожість.

— Кажуть, що я не єдиний син, від якого відмовився мій батько, — промовив приголомшений Філіп. — Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман…

— Логічним наслідком якого стало моє народження, — незворушно підтвердив вікарій. — Але про це краще поговорити десь в іншому місці.

— Так, звичайно, — сказав Філіп, опанувавши себе. — Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф’єра. Якщо не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.

Вікарій згідно кивнув:

— Мабуть, так я і вчиню. Все одно робити мені тут нічого. Я вже виконав необхідну формальність, представився панові герцоґу, як і належало, оскільки опікатимісь ортезькою єпархією. — Він зробив коротку паузу. — Не скажу, що це була приємна для мене процедура, тому не палаю бажанням залишитися тут на ніч.

— Тоді вирішено. Я певен, що мій друг буде радий такому гостеві. — Філіп трохи помовчав, потім додав: — Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв мати брата, якого не соромився б, і зараз… Зараз я збентежений. У мене з’явилася надія…