Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

Філіп на мить замислився, перефразовуючи формулу прийняття у васали.

— Пане! Ми, Філіп, ґраф Кантабрії та Андори, приймаємо вашу присягу, щоб набула вона чинності в час, призначений Богом. І в час цей ви стаєте васалом нашим від ґрафства Капсір з усім належним йому. Як ваш майбутній сюзерен, ми підтверджуємо всі запевнення та права, надані вам та вашим предкам нашими предками.

— Амінь! — промовив Ернан і в знак підтвердження своєї присяги поцілував розп’яття, піднесене йому капеланом замку. Філіп розп’яття не цілував, оскільки за давньою традицією вважалося, що слово государя священне та непорушне.

Потім надійшла черга Ґастона д’Альбре. За ним, у порядку, встановленому напередодні жеребом, склали присягу близько півсотні молодих ґасконських та каталонських вельмож. Філіп вислуховував їх і відповідав майже автоматично, а сам думав про те, що крім батькової згоди (якої він ніколи не дочекається), є лише один спосіб узаконити те, що відбувалося зараз, — через резолюції Сенатів Аквітанії, Беарну та Каталонії, що позбавляли б Ґійома та Робера всіх прав наслідування і вимагали від герцоґа визнання його найменшого сина спадкоємцем усього майорату. В такому разі спірне питання буде винесене на розгляд вищих інстанцій: король і Сенат Ґаллії мають вирішити майбутнє Аквітанії та Каталонії, а доля Беарну опиниться в руках папи та імператора Римського, як номінальних суверенів, патронів князівства.

Щодо провінційних Сенатів, то в їх сприятливому рішенні Філіп анітрохи не сумнівався. А от з королем та Сенатом Ґаллії було набагато складніше. Філіпів дядько, Робер III, можливо, й радий був би допомогти небожеві, та надто вже хитким було його становище на престолі, і здавалося малоймовірним, щоб він пішов на відверту конфронтацію з герцоґом Аквітанським. Ґалльський же Сенат, як завжди, роздирали реґіональні протиріччя, і якщо ґасконці наполягали на чомусь, більшість провансців зазвичай виступали проти, керуючись принципом „що гірше для них, то краще для нас“, а представники Ланґедоку та Савої, щоб не підливати масла у вогонь, займали позицію суворого нейтралітету.

З Беарном і Балеарами справи були не кращі. Королі Італії традиційно уникали втручатися в суперечки ґалльських князів, а папа Павло VII, дуже стурбований зростанням могутності лицарського ордену Серця Ісусового, навряд чи захоче псувати відносини з герцоґом Аквітанським — одним із найвірніших своїх прибічників.

Отож справа про спадок, найпевніше, надовго повисне в повітрі. Філіп з усією ясністю побачив своє майбутнє: він змушений буде багато років провести на чужині, чекаючи смерті батька, якого він не любив, але глибоко шанував і щиро бажав йому довгого життя…

Нарешті відлунали слова останньої васальної присяги, і Філіп полегшено зітхнув. Він уже добряче втомився від цієї виснажливої церемонії, первинна ейфорія поступилася місцем похмурим роздумам про майбутнє вигнання, і лише думка про Луїзу зігрівала його серце. Він хотів, щоб скоріше настала ніч, йому не терпілося знов опинитись у її обіймах…

До Філіпа підійшов Ґастон д’Альбре — вже зодягнений у розкішну мантію з реґаліями верховного судді Беарну, яким він був обраний два роки тому. Ґастон звернувся до присутніх з такими словами:

— Панове! Відповідно до моїх повноважень, я приймаю до розгляду Беарнського Сенату порушене тут питання про право наслідування й оголошую, що протягом тижня сповіщу всіх високоповажних сенаторів Беарну про місце й час проведення слухань. Також я звернуся до верховних суддів Аквітанії та Каталонії з пропозицією найближчим часом провести такі ж слухання в Аквітанському й Каталонському Сенатах з тим, щоб узгоджений вердикт було ухвалено всіма трьома Сенатами до осені цього року й запропоновано до уваги государеві нашому Філіпові, князеві-протектору Ґасконі та Каталонії, володареві Беарну й Балеарських островів.

На цьому церемонія закінчилася.

— Боюся, братику, — тихо промовив Ґастон, звертаючись до Філіпа, — не жити тобі більше в Тарасконі.

— Я це знаю, — кивнув Філіп. — Доведеться таки їхати до Кантабрії.

— До Кантабрії? Але чому? Навіщо так далеко втікати?

— А де ж мені ще подітися? Якщо батько не визнає мене спадкоємцем, а він точно не визнає, то я муситиму покинути його володіння.

— То замешкай в Андорі. Це посаг твоєї матері, і відсьогодні твій батько ніяких прав на неї не має. Тепер ти повнолітній, а Андора належить до королівського домену.

— Так-то воно так. Але з іншого боку… гм… вірніше, з всіх боків вона оточена батьковими землями, і в цьому анклаві я почуватимусь, як у в’язниці. До того ж там немає жодного пристойного замку.

— Поїдь до Тулузи, — запропонував Ґастон. — Тобі навіть не доведеться нав’язуватися королю, він сам тебе запросить.

— Атож, певна річ. До цього його зобов’яже родинний етикет: я ж бо його напіврідний племінник, а крім того, формальний спадкоємець престолу. Він зустріне мене з розкритими обіймами і ні словом, ні поглядом не покаже, яка небажана для нього моя присутність у Тулузі. Я буду справжньою свинюкою, якщо скористаюся з цього, і ти чудово це розумієш. Тож будь ласка, не корч із себе сільського дурника і не май мене за наївного хлопчиська. Я вже все вирішив — поїду до Кантабрії… Після весілля, звичайно.

Д’Альбре зітхнув:

— Що ж, гаразд, воля твоя. Одружуйся з цією дівчиною, їдь собі до Кастилії, і бодай тебе… — Він знову зітхнув, і на його обличчі відбився смуток. — Мені тебе дуже бракуватиме, братику. Ти навіть не уявляєш, як я прив’язався до тебе.

— Ти також дорогий мені, Ґастоне, — зворушено відповів Філіп. — Ти мені як рідний брат, а Амеліна… Амелінка, рідна моя сестричка… І Ернан… І всі інші…

Ґастон підбадьорливо поплескав його по плечу.

— Ну, все, геть похмурі думки! Ти ж не помирати збираєшся. Нас чекає недовга розлука, тільки й усього. Вище голову, братику, тримай хвіст трубою. У нас сьогодні свято, скоро відбудеться урочистий бенкет, а поки піди трохи відпочинь. І поплач — може, від цього тобі полегшає.

— Я не буду відпочивати, — сказав Філіп. — І плакати не стану. Зараз поїду в Тараскон — треба розповісти про все батькові.

— У цьому немає потреби. Твій батько дізнається про все від своїх шпигунів. Він підіслав їх ще вчора, коли до нього дійшли