Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Праворуч, майже на вершечку пагорка, оточений березами, стояв будиночок, який страшенно зацікавив, ба навіть заінтригував Емілі. Був невиразного сірого кольору, але старим не виглядав. Крім того, явно недобудований: дах — готовий, однак бічні стіни не пофарбовані, вікна — без шиб. Чому не скінчили будову? А був би ладний будиночок, люблений своїми мешканцями; у ньому стояли б м’які фотелі й шафи з книжками, в каміні палав огонь, по всіх покоях гуляли розкохані, без міри пещені коти; там, ніби несподівано, відкривалися б окові затишні куточки… Врешті-решт, вона охрестила його Розчарованою Оселею і згодом незрідка в думках своїх добудовувала його, вмебльовуючи кімнати на свій смак.

Ліворуч пасовища стояв дім зовсім іншого типу. То був великий старий будинок, заплетений виноградом, з пласкою покрівлею та скособоченими вікнами. Загалом виглядав занедбаним і якимсь байдужим. Емілі вирішила спитати про дім у кузена Джиммі, коли їй трапиться нагода погомоніти з Джиммі сам на сам.

Відчувала, що, перш як вертатися назад, мусить рушити вздовж пасовища до тої он стежки, яка провадить до смереково-кленового гаю. Здійснивши свій намір, вона несподівано опинилася в Країні Чарівниць — прегарній долині з деревами та квітами. Втручаючись у гру світла й тіні, вдихаючи пахощі живиці, вона подумки снувала оповідь про все побачене. Гілля кленів тут і там було сплетене, мовби дерева намагалися створити прихисток для домовиків та русалок. Емілі, дякуючи батькові, добре зналася на русалчиному житті-бутті. Ось ці килимки моху біля прикорнів дерев — то все послання для Титанії.

— Тут одне з місць, де визрівають людські марення і сновиди, — проказала втішена Емілі.

Вона бажала, щоб стежка вилася й вилася без кінця, та ось стежина завернула вбік, і Емілі, перейшовши дерев’яну кладку, опинилася в садку перед Місячним Серпом, де кузен Джиммі саме підрізав кущі й дерева.

— Ах, кузене Джиммі, яку чудову стежку я знайшла! — вигукнула засапана Емілі.

— То ти верталася стежкою Високого Джона?

— А хіба це не наша стежка?

— Ні, хоч мала би бути нашою. П’ятдесят років тому дядько Арчібальд продав ту смужку землі батьку Високого Джона, старому Майклові Саллівану. Той поставив невелику домівку поблизу ставка і мешкав там, доки не посварився з дядьком Арчібальдом (рано чи пізно, це мусило статися). Тоді він переселився до будинку потойбік дороги; нині там проживає Високий Джон. Елізабет хотіла було відкупити в нього ту ділянку, пропонувала йому ціну, вдвічі вищу від справжньої вартості, але Високий Джон не погодився. Йому добре ведеться, влітку він тут випасає худобу… Для Елізабет цей чужак на нашій землі — мов скалка в оці. Високий Джон відає про це і тим задовольняє свою жадобу помсти.

— А чому він зоветься Високим Джоном?

— Бо це довготелесий сухорлявий чоловік. Але цур йому. Я покажу тобі свій сад, Емілі. Це справді мій сад. Елізабет порядкує в господарстві, а мені залишила садок, бажаючи винагородити мене за свій вчинок: вона ж бо штовхнула мене, як ти знаєш, до криниці.

— Ні, не знаю! Невже до криниці?

— Саме так, до криниці. Не зумисне, ясна річ. Ми тоді були ще дітьми. Я приїхав сюди в гості, робітники саме лагодили криницю, чистили її. Я вивів Елізабет з рівноваги, що, як ти розумієш, було зовсім не важко; вона й зацідила мені по голові. Побачивши, як вона знову підносить руку, я відступив назад, щоб уникнути нового удару, і сторчголов полетів у криничний отвір. Ти, одначе, забудь, що я тобі про це розповідав! На дні були болото й глина, та, падаючи, я добряче вдарився головою об кам’яну стінку. На поверхню мене підняли напівмертвого, з відкритою раною на голові. Бідна тоді була Елізабет! — кузен Джиммі похитав головою, мовби не міг передати словами, що діялося з горопашною Елізабет. — Невдовзі я опритомнів, але почувався якось дивно… Люди кажуть, ніби з тої пори я вже ніколи не був цілком нормальним, та вони це кажуть лише тому… лише тому, що я поет, і мене ніколи ніщо не гніває. Такі-бо вже поети, а цього жителі Чорноводдя зрозуміти не годні. Більшість клопочеться й журиться бозна чим, тож гадають, наче людина просто несповна розуму, коли не переймається всілякими дурницями.

— Ти не прочитав би мені декілька зі своїх поезій, кузене Джиммі? — спитала Емілі благальним голосом.

— Коли на мене зійде натхнення, ти почуєш мої вірші. А поки натхнення не зійшло, навіть не проси.

— Але як мені знати, чи зійшло на тебе натхнення, кузене Джиммі?

— Тоді я починаю декламувати свої вірші самому собі. А втім, скажу тобі ще таке: зазвичай натхнення сходить на мене тоді, як готую бульбу для свиней. Запам’ятай це і постарайся бути поблизу.

— А чому ти не записуєш своїх поезій?

— У Місячному Серпі замало паперу. Елізабет хворобливо ощадлива, а писальний папір коштує зовсім не дешево.

— Хіба ти не маєш власних грошей, Джиммі?

— О, Елізабет платить мені цілком пристойні гроші. Проте… кладе їх у банк, а мені вділяє по кілька доларів на певний проміжок часу. Каже, ніби я не досить розважливий, щоб довірити мені значну суму. Попервах я одержував свою платню наприкінці кожного місяця, і ось одного разу поїхав до Шрусбері — покласти в банк трохи грошенят. Дорогою я зустрів жебрака — злиденне, обдерте, без жодного цента, створіння. Й віддав йому всі гроші, що мав при собі. А чом би й ні? Я ж бо мав дах над головою, постійну працю, пристойний одяг. Мені здається, то був найбезкорисливіший, найкращий вчинок у моєму житті. Однак Елізабет мені цього не подарувала. Відтоді вона одноосібно розпоряджається моїми грошима. А зараз ходім, я покажу тобі свій садок, поки не взявся садити кольрабі.

Сад виявився прегарним, цілком гідним того, щоб кузен Джиммі пишався ним. У глядача складалося враження, мовби його ніколи не чіпали ні мороз, ні рвучкий вітер. Неначе пам’ятав лиш сотні весняних та літніх місяців… Емілі вразив сліпучий сонячний годинник — бачила його вперше.